Частина Восьма

З моменту нашого поцілунку пройшло близько тижня, в універі я не з'являлась, на двір майже не виходила. Ой незнаю чи то які бацили були в Ростислава, але я жостко прихворіла. 

Макс натякав мені на той інцедент, але я вперто ігнорила його питання. Меньше знає, краще спить, Тай казати тут немає чого, сама знаю що це помилка, яка більше не повториться. Кілька разів до мене заходила Вітка, мама поїла чаями, а тато відгодовував, скидаючи все на те що я схудла, короче користувався моментом що я вдома.

-Доць, ти як?-мама зазирнула в кімнату, і сівши біля мене на ліжку продовжила.-Ти ж в курсі, що ми збирались на відпочинок? Ми можемо домовитись з ректором, щоб ти здала заліки дистанційно і полетіти відпочивати, тільки головне щоб ти видужала.

Коліщатка в голові почали прокручуватись, і я згадала що ми дійсно збирались летіти, вже й готелі шукали.Ця клята болячка..Хоча злати дистанційно екзамени, звучить привабливо.

-Ма, та мені вже краще, я напишу ректору окей?-спитала обійнявши її.- Я думаю я встигну видужати.

Погладивши мене по волоссі, та чмокнувши в носа, мама пішла робити мені чай та підтверджувати білети в аеропорту.

Це ж виходить зібратись треба, і Вітці написати. І до екзаменів підготуватись...Вдихнувши, почала вибиратись зі свого "лігвища", що оточене мопед подушок, та м'яких іграшок,  відкрила вікно і залипла на сусідній будинок, незнаю як там Ростислав, але штори в його кімнаті закриті. 

Я так і не змогла скласти та перебрати речі, бо думки так і повертались до хлопця. Чого ж він так впився в мою голову? Весь тиждень я намагалась забути той поцілунок і його самого, та щось не вийшло нічого.-Та пішов ти!-кинувши першу попавшу футболку в стіну, я присіла тяжко видихнувши та закривши очі. Сама цього не хотівши, я почала згадувати нашу з ним першу зустріч ще в дитинстві..

«Коли мені було сім років, ми переїхали в цей район. Того ж вечора, ми пішли на знайомство до сусідів, вони дуже приємні люди,  і зараз нічого не змінилось. Я пішла в їхній сад, увагу одразк привернула прокладка з великою пісочницею посередині. Там я вперше побачила Ростика, він був такий зосереджений на своєму піщаному замку, що здавався відокремленим від усього світу.

Мені він одразу сподобався. Я підійшла ближче і, намагаючись бути дружньою, весело вигукнула:

— Привіт!

Він здригнувся, перекинув відро з піском і його замок розсипався.

 Він різко підвівся, розмахуючи руками:

— Ти все зіпсувала! Я стільки часу робив цей замком!

Я відчула, як щось стиснулося всередині. Хотілося заплакати, але я стрималася. Я була дитиною, і до цього на мене ніхто не кричав, та й я не хотіла псувати його замок. Піднявши відро, яке він перекинув, я тихо:

—... Пробач, я не хотіла... Можна я допоможу тобі побудувати новий?

— Не треба, — різко відповів. — Я сам справлюся. І взагалі, не заважай мені більше.!

Сльози підступили до очей, але я швидко відвернулася і пішла гратися в інше місце, все ще спостерігаючи за ним з відстані. Ростик продовжив будувати свій замок сам, ніби мене не існувало. Я сиділа осторонь, відчуваючи себе самотньою і засмученою, але не могла відірвати очей від нього.

З того дня ми залишилися сусідами, але майже не спілкувалися. От тільки Макс з ним добре зджурився незважаючи на різницю в кілька років. Ми спілкувались виключно через брата. Спочатку мені було сумно, що наше знайомство почалося так невдало, а потім... Ну, нічого не змінилось ми час від часу сварились, але частіше просто ігнорували один одного.»

Попрошу поставити зірочку на історію 

Якщо чекаєте продовження

❤️