Гав – гав…

     Світло у кінці довгого кам’яного коридору пробивалося ледь помітно, та для Кіо то був промінь надії. Боротьба з істотею не далася йому легко і поранене коліно набухало все більше і більше. Вихід на зовні був завалений камінням, тож він доклав чи малих зусиль аби прочистити шлях. Треба було поспішати, адже він розумів, що його будуть шукати, або вже шукають. Думки про помсту від страшних істот змусили його забути про біль, бо рукавиці костюму вже були схожі на рване ганчір’я і його руки були всі в ранах через гостре каміння.

      - Нарешті! – сказав він сам собі, коли зміг просунутись через прохід.

На зовні його чекав легкий туман, що ледве ховав високі дерева, майже не прохідні джунглі. Куди йди він не знав, адже його комп’ютер було пошкоджено у бійці з істотею. Він почав швидко пробиратися у перед через кущі. Не знаючи куди йти, йому нічого не залишалося як довіритися своєму інстинктові. Часом він зупинявся і прислуховувався, чи не йде за ним хтось, але усе було тихо. Навколо було лише листя та квіти.

      - Усе, треба перепочити. – сказав він сам собі та присів біля пальми з квітами.

Ситуація була в край небезпечна, адже його костюм пошкоджено, і як тепер знайти шлях до човна він і гадки не мав. Жадібно хапаючи повітря він прокинув голову назад та на декілька секунд заплющив очі. Думками він був у дома, де дружина як завжди готувала смачну вечерю, а діти радісно зустрічають його з роботи.

      - Гав! Гав! – почувся собачий лай біля нього.

З переляку він вскочив на ноги та вже готовий був дати відсіч будь-кому, поки не побачивши перед собою білого фокстер'єра.

«На цій планеті є собаки?» - подумав він та присівши навколішки простягнувши руку у перед долонею у верх.

Пес спокійно підійшов до нього та почав обнюхувати його руку, а потім почав лаяти та побіг у праву сторону. Кіо нічого не залишалося як піти за ним, і так він і зробив. Пес біг досить швидко, але він намагався не відставати, поки не відчув, що вступив у щось тягуче і просто не може зробити наступний крок.

      - Що за чортівня?! – почав він лаятись, та що сили намагався витягти хоч одну ногу.

Але вологий бруд та пісок не хотіли його нікуди відпускати й усе швидше намагалися його затягнути.

      - Допоможіть! Хто не будь! Благаю…допоможіть! – зі сльозами на очах, він відчайдушно озирався навколо сподіваючись, що з кущів от-от хтось вийде.

В’язкий ґрунт вже встиг поглинути його більш ніж на половину і стрімко дістався до грудей. У паніці він намагався щосили витягти руки, але усе було марно.

      - Гав! Гав! – знову почувся вже знайомий лай.

      - Песику! Дай мені якусь палку! Палку! – вказуючи головою на шматок деревини біля пухнастого.

Стиснувши щелепи, пес що сили почав відтягувати дровиняку трохи далі від Кіо.

      - Що ти роби.. – хотів було сказати він, але багнюка вже почала діставатися носа.

Песик спокійно ліг на проти нього та просто чекав коли той повністю піде на дно. Останнім що побачив Кіо, як білий пес розчинився у повітрі, перш ніж його очі назавжди поглинула тьма.

 - Ви наздоженете його?

Рона подивилася на Юлію, та вже спокійно відповіла

      - А який сенс? Він, мабуть, вже мертвий.

Лерон і Юлія швидко переглянулись, і всупереч кому у горлі, Лерон запитав:

      - Що ви маєте на увазі? Чому?

      - Ходімо зі мною, для того, щоб все осмислити, треба почати с початку. – сказала Рона та повела їх на вихід до кришталю.

Тепле сонячне світло вдарило по обличчю одразу, як Юлія вийшла з тунелю, бо воно проходило через кришталь, то і теплоти несло у собі значно більше. Увесь простір підземного оазису був засіяний різними зерновими культурами (багато я яких були невідомі людству), та рослинами.  Там де закінчувався ґрунт і починалося каміння, були зони відпочинку, де місцеві приходили насолодитися сонячним світлом. Усі вони пішли через поле по спеціальній доріжці яка вела до величезного монумента, заради якого вони й прийшли.

      - Ось. Подивіться уважніше. – сказала Рона простягнувши свою довгу руку уперед.

Дещо подібне Лерон та Юлія вже бачили у коридорах, коли шукали Альберта, але це було вже більш знайоме. Усе було викарбовано настільки чітко, наче хтось каліграфічно виводив усе лазером. На лівій стороні монументу була зображена наша планета земля, яка чомусь була тріснута навпіл. На правій  було зображення маси людей, які наче з небес спускалися на вже нову землю, а після вже тільки клинопис, який був їм не відомий.

      - Як ви вже здогадалися, ви не перші хто відвідав цю планету. – сказала Рона.

      - Але цього не може бути! Людство тільки зараз винайшло шлях, як  подолати таку відстань, а ці малюнки явно не свіжі. До того ж ми б точно про це знали, якщо таке колись і було б. – скептично відповів Лерон, проводячи пальцями по клинопису.

Така недовіра дуже не сподобалася Роні, вона підповзла до нього ближче майже у притик і сказала:

       - Я так розумію, ви нічого не знаєте про альтернативні виміри?

       - Ми вважали це лише теорією...- обережно відповів їй Лерон, опустивши очі на землю.

       - Ваша Земля не єдина у всесвіті. Тут написано, що мільйони років тому, людство втратило свій дім. Вони як і ви, почали шукати альтернативу, і знайшли її тут. Хоча, мабуть, краще шукали б далі.

      - Чому? – запитала Юлія.

      - Мабуть, цю відповідь знайшли ваші друзі, яких зараз тут не має. – сказала вона, та підповзла ближче до клинопису. – Коли вони прилетіли сюди, то напевно як і у вас, склалася думка, що тут чудові умови для життя.

      - Саме так. – відповіла Юлія.

      - Так, але поступово вони зрозуміли що дуже помилилися. У перші дні перебування тут, загинуло більш ніж половина людей, а друга почала тікати до печер. Ваш друг який провалився в один з наших тунелів…