Чужі правила

«Прокидайся вже…скільки можна спати?» - пролунав знайомий голос в голові у Юлії.

Розкривши очі, вона побачила перед собою Лерона, який сидів біля неї на камені.

      -  Оленко? Тобто Лерон…що сталося? – почала підводитись Юлія.

      - Вам не слід було робити дурниць. Вони закрили Кіо у…щось схоже на КПУ, а тебе лишили відпочивати тут. – простягши руку, він допоміг підвестися їй на ноги. Юлія подивилась навколо, але окрім чотирьох стін та ліжка з каменя на краю якого сидів Лерон, нікого не було.

      - До речі, є погані новини.

      - Які?!

Та не встигши сказати, як перед ними з’явився один з господарів. Він оглянув її з ніг до голови Юлію, а потім кивнув у знак привітання. Юлія трохи була трохи налякана, але у відповідь зробила те саме.

      - Налаштуй перекладач у себе. – сказав їй Лерон.

Однією з функцій комп’ютеру в їхніх костюмах був перекладач, який опираючись на лінгвістичний аналіз будови усіх відомих мов на землі, міг хоч приблизно допомогти зрозуміти алгоритм та принцип позаземної мови. Лише декілька натискань по руці, і на екрані з’явився текст англійською мовою.

«Мене звуть Рона. Добре що з вами усе добре».

Перша фраза від жахливого на вигляд гостя заспокоїла Юлію, і вона швидко стала набирати текст, і з мікрофона комп’ютера почулася відповідь на рідній для Роні мові.

      - Де ми? – запитала Юлія.

      - Краще показати ніж пояснювати. – коротко відповіла вона, та жестом запросила їх йти за нею.

Вони вийшли з кімнати, та потрапили у схожий кам’яний лабіринт, де були раніше. Але це було тільки на перший погляд. Усі місцеві проводили свій час переважно на поверхні під кришталевою плитою, а жили та спали під землею, де з каменю було побудоване ціле місто. Воно мало спіральну форму, яка підіймалася з низу до поверхні, поступово збільшуючи розмір кола. Або простіше кажучи, це місто було схоже на «торнадо». Зараз вони знаходилися на третьому ярусі із тридцяти, і поступово підіймалися на поверхню. Права сторона коридору мала овальні проходи кожні чотири метри. Це було схоже на маленькі квартирки де жили місцеві, і хоча жодних дверей не було, зазирнути у середину було чомусь неможливо. Нічого окрім темноти видно не було. Та дивно те, що над кожною «квартиркою»  висів номер римськими цифрами, та щось схоже на нашого цвіркуна, що добре освітлював прохід.

Ліва сторона коридору була розфарбована різноманітними кольоровими малюнками, на яких схоже було зображено різні періоди їхньої історії, та моменти побуту.

Раптом нова місцева подруга схопилася обома руками за голову та  закричала, а по її зеленими очам, почали стікати сльози.  

      - Щось трапилось? - швидко набрав на перекладачі Лерон.

      - Один з ваших, якого ви звете, - Рона стиснула свої довгі пальці в кулак, а її очі швидко потемніли, - …Кіо. Мій брат мав супроводити його до камери, але він вбив його і тепер біжить до виходу на поверхню.