Шпиталь Пресвятої Діви Марії. За день до старту човна

Водій старого Форду зупинився біля центрального входу і прийнявши плату у вигляді цифрових грошей, поїхав собі далі.

Третій поверх закритого відділення останні три роки був як другий дім для Юлії, навідуючись кожного дня.

      - Пані Орленко, доброго дня. – зустріла її біля палати старенька лікарка.

      - Доброго. Як наші справи сьогодні? – переводячи погляд на двері палати, спитала вона.

      - Тиск в нормі, але імунітет стрімко падає, тож в ночі довелося помістити її у спеціальну камеру для захисту.

Побачивши свою донечку у великому прозорому контейнері, вона ледь стримувала сльози.

      - Чому так сталося? Її стан вже довгий час був стабільний. Які потрібні ліки?

      - Пані Орленко, - лікар зняла окуляри та взяла її за руку, - радіаційний фон у нашому середовищі продовжує вбивати її. Зазвичай діти народжуються з більшим імунітетом ніж у їх батьків, але ваша донька народилася звичайною…якби дивно то не звучить. Залишається тільки надія на вашу експедицію. Можливо на тій планеті дійсно кращі умови, через які вона зможе нормально жити.  – сказала лікар, та лишила Юлію на одинці з донькою.

Юлія обережно ввійшла до палати, бо не хотіла будити маленьку Оленку. Навколо неї була ціла купа моніторів та приладів, які відстежували її життєві показники, а саму палату кожні двадцять хвилин заповнював дезінфекційний газ.

      - Мамо? – прокинувшись, скала Оленка.

      - Так донечка, це я. Як ти себе почуваєш? – спитала вона, та притулила долонь до покриття камери.

      - Нормально. Мені сьогодні наснилося, що ми живемо у прекрасному місці, в дерев’яному будиночку біля озера. Ти готуєш вечерю, а я граю з цуциком і …

Та несподівано їхню розмову перервав звук сирени, що розсіювався на усе місто. Система оповіщення одразу надіслала повідомлення на смартфони усіх жителів з текстом: «Негайно знайдіть укриття. Наближається кислотний дощ». Це було звичайне явище, яке двічі на тиждень змушувало усіх людей швидко шукати собі дах.

      - Мамо, - заплакала Оленка, - мені страшно.

      - Усе буде добре люба моя. Усе буде так, як у твоєму сні. А от цуцика я обов’язково тобі подарую. Тільки почекай мене, і коли я приїду то заберу тебе в те місце. – сказала вона, та поцілувала її крізь покриття.