Юлія і Кіо

Шлях яким пройшла перша команда тільки десять хвилин ні чим не відрізнявся. Все ті ж самі стіни з темною безодньою були попереду них, доки Кіо не почув якийсь сторонній звук. Він доносився з маленького проходу у стіні, який нагадував кролячу нору.

      - Ти впевнений? – запитала Юлія оглядаючи прохід. – А якщо там щось небезпечне? Ходімо краще далі.

      - Ні, це міг буди Альберт. – Почав скидати з себе усе зайве Кіо. – Ти можеш лишитися тут і чекати. Тільки допоможи мені пролізти. Тільки так, щоб не пошкодити костюм.

Кіо став помалу просовувати ноги, та хоча і з зусиллям, але все ж таки просунувся у малу щілину. Юлія чекала його назовні, крокуючи то туди то сюди.

      - Ну що там? – не витримала Юлія.

Але ніякої відповіді вона не отримала.

      - Та щоб тебе! – вилаялася Юлія та пішла за ним.

Просунувшись у перед, вона згадала що не даремно займалася акробатикою у дитинстві, бо гостре каміння було з усіх боків. Сама щілина  являла собою лише тріщину, а не штучно побудований прохід, і щоб не порвати костюм, довелося вигинатися у таких позах, що звичайну людину вже б давно схопили судоми. Та її зусилля були не даремні, бо світло у кінці щілини було достатньо сильним, аби вимкнути ліхтар.

      - Кіо! Чого ти не відгукнувся, коли я тебе кликала?! – розлючено налетіла на нього Юлія, поки не побачила перед собою величезну прірву.

      - Дивись. – сказав він, і простягнув вказівний палець уверх.

Сонячне світло проходило крізь величезну кришталеву плиту. Вона була розміром, як п’ять стадіонів, і  мала овальну форму. Трималася така плита на висоті чотирьохсот метрів над місцем де вони стояли, а у весь інший простір зверху, вкривали  скелясті породи, які міцно закривали будь-який шлях на поверхню. Однак то була лише частина картини. Опустивши голову у низ прірви, вони помітили щось схоже на дерева, та квіти, які росли під плитою. Але почувся гучний сигнал, як при тривозі, і вже через декілька секунд з краю прірви вилізли шість пар рук. Чужинці швидко вилізли, та встали на проти них.

      - Це прибульці ?! – тремтливим голосом запитав Кіо, коли побачив їх зовнішній вигляд.

      - Скоріш це ми для них прибульці. – пошепки відповіла Юлія. – Привіт, ми прилетіли за допомогою. – сказала вона та помалу стала підходити до них.

Але четверо створінь не викликали жодної довіри у Кіо, і поки вся їх увага була прикута до Юлії, він спробував непомітно підняти камінь під ногами. Та на жаль таке нахабство не сподобалося одному з господарів, і він що сили закричав. Його верещання було схоже на птеродактиля, та настільки нестерпним, що з їхніх вух швидко почала стікати кров, і вони обидва впали на землю.