Чужа історія

Отримавши сигнал, усі почали підходити до того місця.

      - Юлія, що сталося з Альбертом? Де він? – звернулася Елізабет, поклавши аналізи до невеличкого контейнера.

      - Я не знаю. Він відійшов недалеко, а потім зник. – сказала вона, розгублено дивлячись на свіжу яму.

      - Судячи зі слідів , він тут провалився…і можливо сповз у низ. Ця яма схожа на колодязь. – сказав Кіо, та присівши навколішки став світити ліхтарем у темну безодню.

      - Вибору не має. Потрібно спуститися та знайти його. – сказала Елізабет.

      -  Стривайте…Але ж, це може бути дуже небезпечно…наша експедиція цього не передбачала і ми не готові. – трохи відійшовши від ями, заперечив Лерон.

      - І що?! Ми не можемо його тут лишити! – гаркнула Юлія. – Якщо ти такий боягуз, то повертайся до човна та чекай нас там.

Лерону після цих слів було ніяково, адже він не хотів що б усі були такої думки про нього.

      - Та чого ти накинулась?! Я не це мав на увазі. Добре, - почав спускатися у низ, тримаючись за каміння, - я навіть піду першим. Чого повставали? Ходімо.

       - Стривайте, а наш Спарк? Якщо ви не забули, то він не тільки літати вміє. – сказав Кіо, натискавши кнопки на руці, і вже через пів хвилини дрон прилетів до них.

За мить крила почали складуватися у середину корпусу, а знизу виїхало вісім невеличких коліс. Для більшої безпеки першого послали як раз таки Спарка. Оснащений вмонтованим прожектором, він дуже добре освітлював шлях попереду.

      - Помалу…помалу…- спускаючись у низ на світло, Лерон тримався за стінки ями, але все ж таки оступився і впав. – От дідько!

      - Ти не розчавив Спарка?! — крикнула Юлія.

      - Ні! І дякую, що запитали як я! Спускайтеся помалу!

*  *  *

       Коли усі були вже на дні ями, Спарк увімкнув передній прожектор, світло якого змусило одразу всіх зловили ступор. Простір був схожий на довжелезний коридор, з каменю жовтого кольору. Від стелі до землі була відстань майже три метри, підлога була залита по щиколотку водою то ж Лерону довелося узяти Спарка на руки, як маленьке цуценя. Пройшовши близько п’ятдесяти метрів, тунель розійшовся на чотири шляхи.

      - Ну що? Розділимося? – запитав Кіо, заглядаючи у темну безодню.

      - Ні у якому разі! Це небезпечно. – сказала Елізабет.

      - Так, але якщо ми усі підемо не вірним шляхом, то змарнуємо час, якого в нас і так не багато. – сказала Юлія. Нам потрібно розбитися по двоє. Розділимося на три команди. Ми з Кіо підемо у перший прохід, а Елізабет з Лероном у третій. У четвертий ми відправимо Спарка, бо це єдиний шлях де немає води.

      - А що до другого?  - спитав Лерон. – І чому саме у такому порядку?

      - Порядок тут не важливий, ми все одно не знаємо який шлях опиниться вірним.

Оскільки Спарк тепер не з ними, то усі дістали ліхтарі та звірили час. Залишилось приблизно п’ять години, до того як човен автоматично повернеться на землю.