Епілог

Мін'юе: 

Біле світло повільно тануло, перетворюючись на м’яке золотаве проміння справжнього сонця. Я відкрила очі й відчула під долонями не холодний мармур Вежі, а теплий, живий пісок.

Система мовчала. Більше не було вигуків «УВАГА!» чи підказок про рівень мани. Я більше не була Богинею, яка знає майбутнє. Я була просто жінкою в обіймах світу, який вирішила врятувати.

— Ганно… — почула я знайомий, хрипкий голос.

Я різко підвелася. Біля підніжжя Вежі, де раніше панувала темрява, тепер цвіли дикі квіти. І там, спираючись на свій погнутий спис, стояв він. Алерік. Його золота грива була скуйовджена, на обличчі виднілися нові шрами, але очі… очі світилися життям.

Він зробив крок, хитаючись, і я кинулася йому назустріч. Я врізалася в його груди, відчуваючи знайомий запах вогню та мускусу. Його сильні руки обхопили мене так міцно, наче він боявся, що я знову перетворюся на літери на екрані.

— Ти повернулася, — прошепотів він мені у волосся. — Мій звір відчув твоє серце раніше, ніж я відкрив очі.

— Я нікуди не піду, Алеріку, — відповіла я, ковтаючи сльози радості.

Позаду почувся шурхіт піску та лопотіння крил. Сайлас і Каелус спустилися з вежі. Сайлас виглядав стомленим, але спокійним. Його білий хвіст більше не смикався від напруги, а в погляді з’явилася та сама м’якість, яку я бачила в ілюзії лісу. Каелус склав свої величезні чорні крила, і вперше на його обличчі я побачила щось схоже на легку, майже непомітну посмішку.

Ми стояли вчотирьох посеред оновленого світу. Порожнеча зникла, залишивши по собі родючу землю. Дощ, який я принесла, нарешті зробив свою справу — Оазис оживав.

— То що тепер? — запитав Каелус, дивлячись на горизонт, де сонце піднімалося над Небесним Храмом. — Світ врятований, але він інший. І ми інші.

— Тепер ми будемо жити, — сказав Сайлас, підходячи до нас. Він подивився на мене, потім на Алеріка. — Без пророцтв. Без сценаріїв.

Я знала, що цей момент настане. Момент вибору. Але дивлячись на них, я зрозуміла: цей світ достатньо великий для нас усіх. Алерік — мій дім і мій захист. Сайлас — моя мудрість і таємниця. Каелус — моя свобода і моє небо.

Я взяла Алеріка за руку, але іншою рукою торкнулася плеча Сайласа. Каелус підійшов ближче, закриваючи нас від вітру своїм крилом.

— Нам не обов’язково обирати прямо зараз, — промовила я. — У нас є ціла вічність, яку ми щойно відвоювали. Ми відбудуємо Оазис разом. Племена Левів, Змій та Воронів більше не будуть ворогувати. Бо в центрі цього світу тепер не магія, а ми.

Алерік глянув на своїх суперників, і хоча в його очах ще майнула іскра ревнощів, він лише міцніше стиснув мою долоню.

— Добре, Богине… точніше, Мін'юе .  Але клянуся, я буду першим, хто збудує тобі дім.

— А я — першим, хто навчить тебе літати по-справжньому, — додав Каелус.

— А я просто буду поруч, щоб ти ніколи не забула, наскільки ти цінна, — тихо завершив Сайлас.

Ми пішли вперед, назустріч новому дню. Я знала, що десь там, у моєму минулому житті, книга закінчилася словом «Кінець». Але тут, під золотим небом Оазису, це був лише «Початок».

Наш магічний літопис продовжувався. І тепер кожну його сторінку ми писали не чорнилом, а своїми кроками по теплій землі.

КІНЕЦЬ...