Розділ 14

Мін'юе : 

Смарагдовий ліс зустрів нас не співом птахів, а тишею, яка була настільки густою, що її можна було відчути на дотик. Дерева-велетні з листям кольору темного малахіту перепліталися кронами, закриваючи небо. Тут панували вічні сутінки, прорізані тонкими променями зеленкуватого світла.

Щойно ми зробили кілька кроків углиб, білий туман почав підійматися від землі. Він пахнув вологим мохом і чимось солодким, наче стиглі персики.

[УВАГА!] Виявлено галюциногенні спори.

Рівень загрози: Середній.

Захист: Система активована. Фільтрація повітря... 40%. Потрібна обережність.

— Не відходьте від мене, — наказав Алерік, оголивши свій спис. Його лев’ячі вуха постійно сіпалися. — Цей туман грає з очима.

Але туман грав не з очима, а з серцями.

Я відчула, як рука Алеріка, що тримала мою, раптом вислизнула. Я обернулася, але замість вождя побачила лише порожнечу. Сайлас і Каелус теж зникли, розчинившись у білому мареві.

— Алеріку? Сайласе? — мій голос потонув у м’якій тиші.

Раптом туман переді мною розступився. Я побачила свою кімнату. Свою стару, земну кімнату. Стіл, завалений підручниками, ноутбук, що тихо гудів, і чашку недопитої кави. На стіні висів диплом, а за вікном шуміло велике місто.

— Ти вдома, Мін'юе , — пролунав голос моєї матері з кухні. — Пора вечеряти. Досить уже писати ці свої казки.

Моє серце защеміло. Це було те, чого я хотіла понад усе — повернутися до нормального життя, де не треба рятувати світ, де немає Порожнечі й монстрів. Я зробила крок вперед, до дверей кімнати...

Але тут у моїй голові спалахнуло червоне світло Системи.

[ПОМИЛКА:] Об’єкт не відповідає реальності.

Аналіз: Це не твоя мати. Це «Ловець Снів» Смарагдового лісу.

Я заплющила очі.

— Це неправда, — прошепотіла я. — Моя реальність тепер там, де дощ і пісок. Там, де... вони.

Я різко розвернулася і побігла назад у туман.

Через мить я наштовхнулася на когось. Це був Сайлас. Він стояв на колінах, дивлячись у порожнечу. Його людське обличчя було мокрим від сліз. Він щось шепотів про те, що його нарешті прийняли, що він більше не один.

Трохи далі я побачила Каелуса. Похмурий ворон метався серед дерев, його крила були розправлені, але він не міг злетіти — ілюзія показувала йому небо, яке більше не було самотнім, де сотні таких як він чекали на його повернення.

А потім я знайшла Алеріка.

Він стояв посеред галявини, оточений трьома дітьми з лев’ячими вухами, які сміялися і хапали його за руки. Поруч стояла я... інша я, у вбранні королеви племені Левів. Він посміхався так щасливо, як ніколи в реальності.

— Алеріку! — я підбігла до нього і схопила за плечі. — Це ілюзія! Це пастка лісу!

Він здригнувся. Його погляд почав фокусуватися. Діти й «інша я» почали танути, перетворюючись на брудні клапті туману.

— Мін’юе? — він подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало боляче. — Це було так... так реально. У нас був дім. Був мир.

— Це буде, Алеріку. Але не тут, — я притиснулася до його грудей, намагаючись повернути його до реальності.

Ми разом почали витягувати Сайласа та Каелуса з їхніх видінь. Коли туман нарешті почав розсіюватися, ми всі четверо стояли на невеликій галявині, виснажені емоційно більше, ніж фізично. Кожен із нас щойно побачив свою найбільшу мрію і втратив її.

— Ліс не хоче, щоб ми боролися, — процідив Каелус, з ненавистю дивлячись на зелені крони. — Він хоче, щоб ми заснули в щасливій брехні, поки Порожнеча жере коріння.

— Нам треба знайти «Серце Лісу», — Сайлас підвівся, знову одягаючи свою маску холодної стриманості, але його голос зрадницьки тремтів. — І зробити це швидко, поки ліс не запропонував нам щось, від чого ми не зможемо відмовитися наступного разу.

Алерік міцно стиснув мою руку.

— Тепер я точно знаю, за що б’юся, — сказав він, дивлячись мені в очі. — І це не пророцтво. Це ти.

Сайлас: 

Я завжди вважав свій розум своєю фортецею. Я роками вибудовував стіни, через які не міг просочитися жоден ворог, жодна емоція. Але Смарагдовий ліс не штурмував мої стіни — він просто проріс крізь них, наче коріння, що розриває камінь.

Коли туман торкнувся мого обличчя, я готувався до бою з монстрами. Натомість я зустрів тишу.

Я побачив себе не в темних тунелях, де повітря пахне сирістю та страхом. Я побачив сонячну терасу, оточену квітучими садами. Я сидів за столом, вивчаючи стародавні сувої, але мій погляд постійно повертався до жінки, що сиділа навпроти.

Це була Мін’юе. Але вона не дивилася на мене з підозрою, як зараз. Вона сміялася. Вона простягнула руку і торкнулася моєї щоки — не з острахом перед моєю холодною шкірою, а з ніжністю, від якої моє серце, здавалося, вперше за століття по-справжньому забилося.

— Сайласе, — прошепотіла вона в моїй ілюзії. — Тобі більше не треба ховатися. Ми вдома.

Я відчув, як мої очі наповнюються слізьми. Я, вождь Змій, який не знав жалю, стояв на колінах перед маревом. У тому світі я не був «хитрим маніпулятором». Я не був істотою, яку всі бояться або зневажають. Я був просто людиною. Коханою людиною.

Там, у видінні, мій білий хвіст зник. Я був таким, як вона. Ми були рівними.

Коли справжня Мін’юе висмикнула мене з цього сну, я відчув фізичний біль. Наче хтось вирвав шматок моєї душі. Я дивився на неї, на Алеріка, на похмурі дерева... і мені хотілося закричати.

Я знову одягнув свою маску. Я підвівся і заговорив про «ману» та «маніпуляції лісу», бо це єдине, що дозволяло мені не розплакатися прямо там, на очах у лева.

«Це була лише брехня», — повторював я собі. — «Ліс просто викрав моє найпотаємніше бажання і використав його проти мене».

Але тепер я знав свою справжню ціну. Я знав, що за всією моєю мудрістю і владою ховається маленький хлопчик, який просто хоче, щоб його тримали за руку.

Я глянув на Мін’юе. Вона тримала за руку Алеріка, допомагаючи йому прийти до тями. Вона була світлом. А я... я був лише тінню, яка щойно побачила сонце і тепер назавжди приречена пам’ятати його тепло.