Розділ 11

Мін'юе: 

Падіння закінчилося раніше, ніж я встигла по-справжньому злякатися. Алерік приземлився на обидві ноги, міцно притискаючи мене до своїх грудей. Його дихання було важким, а серцебиття — ритмічним і заспокійливим, як удари стародавнього барабана.

Ми опинилися в колосальній печері, стіни якої були вкриті фосфоресцюючими лишайниками. Тут не було піску — лише гладкий, вологий камінь і звук води, що капала десь у темряві.

— Ласкаво просимо до мого серця, — пролунав голос Сайласа.

Змій уже стояв попереду, його білий хвіст повільно ковзав по підлозі, вибиваючи дивний, гіпнотичний ритм. Він не виглядав ворожим, скоріше — господарем, який нарешті дочекався довгоочікуваних гостей.

Алерік поставив мене на ноги, але не випустив моєї руки. Його вуха напружилися, вловлюючи кожен шурхіт у цій тиші.

— Тут занадто холодно, — пробурчав вождь Левів, і я бачила, як від його тіла почав підійматися ледь помітний пар. Він мимоволі намагався зігріти простір навколо мене. — Де твій скарб, Сайласе? Закінчуймо з цим.

— Терпіння — це не та чеснота, якою славляться кішки, — усміхнувся Сайлас.

Він провів нас вузьким тунелем до величезного підземного озера. Вода в ньому була такою чорною і нерухомою, що здавалася рідким обсидіаном. У самому центрі озера, під товщею води, пульсувало синьо-зелене світло.

[СИСТЕМА:] Виявлено Другий Скарб: «Око Безодні».

Статус: Активне.

Взаємодія: Вимагає «Жертви Правди».

— «Око» не відкриється просто так, — Сайлас зупинився на самому краю прірви. — Воно бачить ваші найпотаємніші страхи. Щоб дістати скарб, кожен із нас має подивитися у воду і вимовити свою найбільшу слабкість. Тільки тоді вода розступиться.

Алерік виступив вперед, його золоті очі звузилися.

— Я не збираюся сповідатися перед тобою, змію.

— Ти сповідаєшся не мені, а світу, який хочеш врятувати, — спокійно відповів Сайлас. — Якщо збрешеш — Безодня забере Мін’юе. Вона — міст між нами.

Я відчула, як обсидіан у моїй кишені став крижаним. Система підтвердила:

[СИСТЕМА:] Ризик для користувача: Високий. Потрібна щирість усіх учасників.

— Я піду першою, — сказала я, виходячи на виступ.

Я зазирнула в чорну воду. Спершу я побачила лише своє відображення, але потім воно почало змінюватися. Я побачила себе в білому халаті в лабораторії, оточену приладами. Я побачила свою самотність.

— Мій страх... — мій голос здригнувся. — Я боюся, що цей світ — лише ілюзія мого розуму. Що я ніколи не повернуся додому, але й тут ніколи не стану своєю. Що я назавжди залишуся чужою для кожного з вас.

Вода піді мною здригнулася. Перше коло розійшлося по поверхні.

Сайлас підійшов наступним. Він дивився у воду довго, його людське обличчя стало напрочуд вразливим.

— Я боюся... — прошепотів він, і його білий хвіст на мить завмер. — Я боюся, що вся моя мудрість — лише спосіб приховати порожнечу всередині. Що я навчився маніпулювати всіма, бо боюся, що ніхто не полюбить мене справжнього, без моїх таємниць.

Друге коло. Світло на дні стало яскравішим.

Тепер була черга Алеріка. Він стояв, наче кам’яна статуя. Його пальці до болю стиснули руків’я списа.

— Мій страх... — він глянув на мене, і в його очах був такий біль, що мені захотілося його обійняти. — Я боюся, що моя любов до тебе — це моя найбільша слабкість. Що заради твого погляду я зраджу свій народ. Що я занадто дикий, щоб втримати таку квітку, як ти, не зламавши її.

Третє коло виявилося найпотужнішим. Вода з гуркотом почала розступатися, оголюючи дно озера. Там, у центрі, лежала ідеально кругла прозора перлина, всередині якої кружляв вихор темної енергії.

Але в ту мить, коли ми мали зробити крок за скарбом, зверху почувся знайомий крик. Тінь Каелуса промайнула крізь отвір у стелі печери.

— Ви зробили це! — прокричав ворон, приземляючись на скелю над нами. — Ви відкрили Око. Але ви забули про одне: істина не звільняє. Вона вбиває.

З темряви за його спиною почали з’являтися дивні істоти, схожі на згустки туману. Порожнеча знайшла шлях у підземелля.

— Захищай її! — крикнув Алерік Сайласу, кидаючись назустріч першій тіні. — Я затримаю їх!

У цей момент я зрозуміла: наш союз щойно пройшов перше випробування. Ми відкрили свої душі, але тепер світ вимагав за це нашу кров.

Сайлас : 

Я звик до темряви. У моїх підземеллях кожен звук має значення, кожна тінь — це мій слуга. Але зараз, стоячи на краю Ока Безодні, я вперше відчув, що темрява дивиться на мене у відповідь. І вона була голодною.

Коли Мін’юе зазирнула у воду, я спостерігав за нею, затамувавши подих. Її страх був чистим, як гірська роса. Вона боялася не бути собою, боялася самотності серед нас — монстрів та воїнів. У цей момент мені захотілося простягнути руку і торкнутися її волосся, прошипотіти, що в моєму світі вона ніколи не буде чужою. Але я лише міцніше стиснув пальці.

А потім прийшла моя черга.

Я дивився у чорну гладінь озера і бачив там не вождя Змій, не великого стратега, а самотню істоту, яка все життя будувала стіни з таємниць. Вимовити свою слабкість було складніше, ніж випити власну отруту.

— Я боюся, що ніхто не полюбить мене справжнього... — ці слова обпекли мої губи.

Я бачив, як Алерік здригнувся. Я бачив здивування в очах Мін’юе. У цю секунду я був беззахисним. Без своїх інтриг, без своєї холодної зверхності. Я стояв перед ними оголеним — просто Сайлас, який боїться порожнечі у власному серці.

Коли вода розступилася, я відчув дивне полегшення. Наче ця правда, яку я так довго ховав, нарешті перестала мене душити.

Але поява Каелуса і тіней Порожнечі миттєво повернула мене до реальності. Коли Алерік, цей нестримний дикун, крикнув мені «Захищай її!», я відчув дивний укол поваги. Він довірив мені те, що цінував понад усе на світі. Своє життя. Свою Богиню.

Мій білий хвіст різко вдарив по каменю, готуючись до бою. Я не такий сильний фізично, як лев, але моя магія тіней тут, під землею, була на піку.