Розділ 9

Мін'юе: 

Шлях до земель Змій пролягав через Скляні Каньйони — місце, де скелі були такими гострими, що могли розрізати підошви взуття, а повітря стояло нерухомо, наче в склепі.

​Алерік був похмурішим за саму смерть. Він ішов попереду, розчищаючи шлях своїм масивним списом, а за нами слідував загін його найкращих воїнів. Кожного разу, коли я випадково торкалася обсидіанового каменю в кишені, вождь здригався, наче я торкалася відкритої рани.

​— Ти не повинна довіряти йому, Мін’юе, — вкотре процідив він, не озираючись. Його хвіст нервово сіпався. — Сайлас заманить тебе в тунелі, з яких немає вороття.

​— Я не довіряю йому, Алеріку. Я довіряю фактам, — я намагалася йти в ногу з ним, витираючи піт з чола. — Система каже, що «Око Безодні» — це наступний крок. Ми не можемо просто сидіти в твоєму наметі й чекати, поки світ згорить.

​Раптом Система видала тривожний сигнал:

​[УВАГА!] Зміна атмосферного тиску.

Загроза з повітря: 90%.

Порада: Знайдіть укриття негайно.

​— Щось не так, — я зупинилася, вдивляючись у небо.

​Воно було чистим, але десь дуже високо з'явилася маленька чорна крапка. Вона стрімко збільшувалася, перетворюючись на величезний силует із розмахом крил, що затінював сонце.

​— В укриття! — закричав Алерік, кидаючись до мене.

​Але він не встиг. Повітря розірвав різкий, пронизливий крик, від якого заклало вуха. Величезна тінь впала на каньйон, і піднявся такий потужний вихор, що воїнів-левів розкидало в різні боки, наче сухе листя.

​Я відчула, як щось міцне і холодне, наче сталь, обхопило мої плечі. В наступну секунду земля пішла з-під ніг.

​— Мін’юе! — лютий рик Алеріка залишився десь далеко внизу.

​Я летіла. Вітер бив в обличчя, а серце, здавалося, вилетіло з грудей. Я підняла очі й побачила свого викрадача.

​Це був звіролюд-ворон. Його крила були вугільно-чорними з синім відливом, а обличчя — суворим і прекрасним, як вирізьблена з базальту маска. Замість звичайних ніг у нього були потужні пташині лапи з гострими кігтями, якими він обережно, але міцно тримав мене за талію. Його очі — два бездонних колодязі нічного неба — дивилися на мене без жодних емоцій.

​— Відпусти мене! — закричала я, намагаючись вирватися.

​— Тихо, Богине, — його голос був хрипким, наче шелест сухого пір’я. — Леви та Змії занадто довго ділили землю. Прийшов час подивитися на цей світ з висоти.

​Він зробив потужний помах крилами, піднімаючи нас вище за найвищі скелі.

​[СИСТЕМА:] Виявлено нового персонажа: Каелус.

Статус: Лорд Чорних Скель. Ворог племен Левів та Змій.

Примітка: Це той, хто знає правду про «Порожнечу».

​Ми приземлилися на вузькому карнизі високої вежі, що височіла над усією пустелею. Каелус нарешті випустив мене, і я відсахнулася до кам’яної стіни. Він склав свої величні крила за спиною і зробив крок до мене. Його рухи були різкими, пташиними.

​— Ти шукаєш скарби, щоб врятувати цей світ? — він примружився. — Алерік хоче тебе привласнити. Сайлас хоче тебе використати. А я... я хочу, щоб ти подивилася на те, що вони від тебе приховують.

​Він вказав рукою на горизонт, де небо ставало не блакитним, а сірим, наче вицвіле полотно.

​— Порожнеча вже тут, Богине. Твої скарби не відновлять світ. Вони лише розбудять того, хто його знищить.

​Я дивилася на цього похмурого воїна і відчувала дивний спокій, який виходив від нього. Він не жадав мене, як Алерік, і не маніпулював, як Сайлас. Він просто констатував смерть.

​— Чому ти вкрав мене? — тихо спитала я.

​— Бо ти — єдина, хто може почути крик вмираючого неба, — Каелус підійшов зовсім близько, і я побачила в його очах відблиск приреченості. — І якщо наприкінці цього шляху ти все ж захочеш пожертвувати собою... я буду тим, хто віднесе твій прах до зірок.

​Моє серце здригнулося. Ще один гравець на шахівниці. І цей ворон здавався найбільш небезпечним — бо він не обіцяв мені любові чи влади. Він обічив мені правду, від якої неможливо втекти.

Каелус : 

Світ внизу здавався мені лише килимом, що тліє. З висоти мого польоту не було видно ані величі Левів, ані підступності Змій. Тільки нескінченний пісок і сіра пляма Порожнечі, що невблаганно розповзалася на горизонті. Я чув, як небо кричить від болю, і цей крик відлунював у моїх власних кістках.

​Я спостерігав за загоном Алеріка вже кілька годин. Лев ішов так гордо, наче міг залякати саму смерть своїм риком. Дурний хижак. Він стискав руку жінки, яку привласнив, не розуміючи, що тримає в долонях вогонь, який спалить його першим.

​Мін’юе. Це ім’я шепотів вітер.

​Вона пахла не просто дощем, як казали інші. Вона пахла надією. А надія в цьому помираючому світі була найнебезпечнішою отрутою. Я бачив, як вона активувала «Серце Сонця». Вона не просто Богиня, вона — ключ. І Леви, і Змії хотіли використати її, щоб повернути колишню велич, не розуміючи, що ціна цього повернення — її життя.

​— Не сьогодні, — прошепотів я, складаючи крила і каменем падаючи вниз.

​Мій крик розірвав повітря, сіючи паніку внизу. Я бачив, як Алерік кинувся захищати її, але я був швидшим. Мої кігті обережно, але міцно обхопили її талію. Вона була такою теплою, такою тендітною... У моїх лапах вона здавалася маленькою пташкою, яку я міг розчавити одним рухом. Але я не хотів її смерті. Поки що.

​Ми злетіли на Чорні Скелі — моє королівство тиші та вітру. Коли я випустив її, вона відсахнулася, і в її очах я побачив розум, а не просто переляк. Вона вивчала мене.

​[СИСТЕМА:] Синхронізація з Каелусом: 30%.

Увага! Виявлено енергію Порожнечі.

​— Твої скарби не відновлять світ, — сказав я їй, і мій голос був хрипким, наче шелест сухого пір’я. — Вони лише розбудять того, хто його знищить.

​Я вказав їй на сірий горизонт. Я хотів, щоб вона побачила правду, від якої Алерік ховав її у своєму наметі, а Сайлас — у своїх тунелях. Вони хотіли, щоб вона пожертвувала собою заради їхнього майбутнього. Я ж... я просто хотів, щоб вона знала ціну.