Розділ 4

Мін'юе : 

Опівночі табір перетворився на скупчення темних силуетів. Я вичекала, поки Алерік піде перевіряти дальні пости, і активувала свій план. Вчені вміють бути тихими — ми роками вчимося не сполохати рідкісних птахів чи полохливих козуль.

​Я прослизнула під задньою стінкою намету, де шкіра нещільно прилягала до землі. Серце калатало так гучно, що, здавалося, його чути на весь табір.

​[СИСТЕМА:] Скритність активована. Рівень витривалості: 80%.

Напрямок: Північ. 500 метрів до «Серця Пустелі».

​Колодязь виявився глибокою прірвою, обкладеною стародавнім камінням. Колись тут вирувало життя, а зараз лише сухий вітер гуляв порожньою шахтою. Я підійшла до краю і заглянула всередину.

​— Ну, Системо, і що далі? Мені туди стрибнути? — прошепотіла я.

​[ЗАВДАННЯ:] Пробудіть спляче джерело. Використайте навичку «Глибинний заклик».

​Я заплющила очі й простягнула руки над темрявою. Я не просто кликала воду — я намагалася відчути її як вчений. Підземні води не зникають безслідно, вони просто відходять глибше через рух пластів. Я зосередилася на пульсації землі, на ледь відчутній прохолоді, що ховалася за сотнями метрів піску.

​Раптом земля під моїми ногами здригнулася. З глибини колодязя почувся низький гул, схожий на видих велетня.

​— Що... що це? — я відсахнулася, але чиясь холодна, сильна рука раптом схопила мене за лікоть, не даючи впасти.

​Я різко розвернулася і ледь не скрикнула. Це був не Алерік.

​Перед мною стояв чоловік, чия присутність викликала не жар, а крижаний спокій. Його шкіра була блідою, майже мармуровою, а очі — вертикальні зіниці на фоні рідкого ізумруду — заворожували. Він був одягнутий у легкий шовк, що нагадував луску, а за його спиною, немов жива тінь, вигинався довгий зміїний хвіст.

​— Треба ж... — прошипів він, і цей звук пройшов дрижаками по моєму хребту. — Леви знайшли справжній скарб, а тримають його в піску, як звичайний камінь.

​— Хто ти? — я спробувала вирвати руку, але його хватка була залізною і водночас дивно ніжною.

​— Я Сайлас, вождь племені Змій, — він схилив голову, і пасмо чорного, як ніч, волосся впало йому на обличчя. Його язик на мить визирнув і торкнувся повітря біля моєї щоки. — Ти пахнеш дощем, маленька Богиня. У моєму підземному королівстві тобі було б набагато прохолодніше, ніж у цьому курному лігві Алеріка.

​— Я нікуди з тобою не піду, — я потягнулася за ножем, але Сайлас лише тонко посміхнувся.

​— Не поспішай. Ти вже пробудила джерело, — він кивнув на колодязь.

​З глибини почала підніматися вода. Вона не просто текла — вона співала. Рівень рідини стрімко наближався до краю, заповнюючи старий басейн навколо колодязя. Чиста, прозора, життєдайна.

​— Ти зробила те, що не під силу жодному шаману, — голос Сайласа став оксамитовим. — Алерік захоче прикувати тебе до свого трону. Він грубий хижак. Я ж пропоную тобі знання. У моєму племені зберігається перший скарб, який ти шукаєш — Око Безодні.

​Моє серце здригнулося. Система відразу видала сповіщення:

​[УВАГА!] Виявлено ключового персонажа: Сайлас.

Статус: Охоронець Першого Скарбу.

Пропозиція: Укладіть таємний союз або покличте на допомогу.

​— Чому ти розповідаєш мені про скарб? — спитала я, дивлячись у його гіпнотичні очі.

​— Бо без мене ти його не дістанеш. А без тебе... — він наблизився так близько, що я відчула холод, який виходив від його тіла. — Світ так і залишиться пустелею. Подумай, Богиня Дощу. Я повернуся за відповіддю.

​Раптом почувся лютий рик, від якого затремтіло каміння під ногами.

​— Пріч від неї, змію! — Алерік вилетів із темряви, наче розпечене ядро. Його очі палахкотіли золотим полум'ям, а пазурі були випущені.

​Сайлас лише витончено розсміявся, розчиняючись у тінях скель так швидко, що здалося, ніби його там ніколи й не було.

​— Ми ще зустрінемося, Мін'юе. У воді завжди є відображення змії... — пролунав його голос з темряви.

​Алерік підскочив до мене, хапаючи за плечі та оглядаючи з голови до ніг.

​— Ти ціла? Він торкався тебе? — його голос зривався на гарчання. — Як ти взагалі тут опинилася?!

​Я подивилася на колодязь, де вже переливалася через край вода, і на Алеріка, чия лють зараз боролася з полегшенням.

​— Я виконувала свою роботу, вождю, — спокійно відповіла я, хоча всередині все тремтіло. — І, здається, я щойно знайшла шлях до першого скарбу.

​Алерік подивився на воду, потім на те місце, де зник Сайлас, і його щелепи стиснулися так, що було чути хрускіт. Боротьба за Богиню дощу щойно перейшла на новий, куди більш небезпечний рівень . 

Сайлас : 

​Я відчував її здалеку. Пустеля завжди була для мене занадто гарячою, занадто грубою, але сьогодні вітер приніс щось нове. Солодкий, вологий аромат, який міг належати лише тій, хто тримає в руках ключі від життя.

​Леви завжди були дурними. Алерік думає, що якщо він обгородить цей діамант своїми воїнами, то він належатиме йому. Але діаманти потребують майстерної огранки, а не левиної пащі.

​Я спостерігав за нею з тіні каміння. Вона була дивною. Її рухи не були рухами мисливця чи жертви. Вона рухалася як той, хто розгадує таємниці світу. Коли вона простягнула свої тендітні руки над висохлим колодязем, я відчув, як глибоко під землею здригнулися стародавні вени води.

​— Неймовірно... — прошепотів я сам до себе.

​Вона не просто викликала воду. Вона її розуміла.

​Коли земля загула, я не втримався. Мені захотелося відчути цей запах дощу зблизька. Я з’явився за її спиною якраз вчасно, щоб підхопити її. Її лікоть був таким теплим у моїх холодних руках... Контраст був настільки різким, що мій хвіст мимоволі стиснувся.

​Вона пахла не піском, не звіром і не кров’ю. Вона пахла озоном і свободою.

​— Ти пахнеш дощем, маленька Богиня, — прошипів я, насолоджуючись її переляком.