Розділ 1

Мін'юе :

Вода — це те, що я розуміла найкраще. Хімічний склад, цикли випаровування, здатність дарувати життя або забирати його. Але я ніколи не думала, що вона стане моїм порталом у пекло.

— Мін’юе, ти знову затрималася? — голос колеги відлунював від високої стелі лабораторії.

— Ще п’ять хвилин, — відгукнулася я, не відриваючи погляду від планшета. — Треба перевірити рівень pH у центральному резервуарі. Ці нові водорості з Амазонії надто примхливі.

Я піднялася на металевий місток, що пролягав прямо над величезним акваріумом. Під моїми ногами, за товстим склом, плавали дивовижні створіння, а в самому центрі вирувала штучна течія. Я любила цю тишу, порушувану лише гудінням фільтрів.

Раптом підлога пішла з-під ніг.

Це не був звичайний землетрус. Будівлю не просто хитнуло — її ніби вивернуло навиворіт. Я відчула, як моє тіло втрачає рівновагу. Руки відчайдушно вхопилися за повітря, планшет із брязкотом полетів униз, а за мить і я відчула крижаний поцілунок води.

Але замість того, щоб випірнути, я почала стрімко падати на дно. Вода навколо мене раптом спалахнула нестерпно яскравим блакитним світлом. Легені горіли, я намагалася закричати, але в горло штовхнулася холодна рідина.

«Це кінець. Яка безглузда смерть для дослідника флори…» — була моя остання думка перед тим, як темрява остаточно поглинула мене.

Свідомість поверталася ривками. Перше, що я відчула — це не воду, а пісок. Він був усюди: у роті, у волоссі, під нігтями. Сонце пекло так нещадно, що здавалося, ніби моя шкіра зараз почне обвуглюватися.

Я розплющила очі й миттєво зажмурилася від ріжучого світла.

— Де... де я? — мій голос звучав як шурхіт сухого листя.

Навколо — лише руді дюни та розпечене повітря, що тремтіло від спеки. Ніякої лабораторії. Ніякого міста. Тільки пустеля, яка, здавалося, не мала кінця.

Раптом прямо перед моїм носом спалахнуло напівпрозоре неонове вікно. Я злякано відсахнулася, але воно рухалося слідом за моїм поглядом.

[СИНХРОНІЗАЦІЯ ЗАВЕРШЕНА]

Ім'я: Лінь Мін’юе

Клас: Богиня Дощу (Рівень 1)

Стан: Критичне зневоднення

Місія: «Оазис». Знайдіть джерело життя в Сплячих Пісках.

— Що за маячня? Яка Богиня? — я потерла скроні. — У мене галюцинації. Це просто тепловий удар. Зараз я прокинуся в лікарні під крапельницею...

[УВАГА!] Об’єкт заперечує реальність. Штраф скасовано через адаптаційний період. Порада: Озирніться. До вас наближаються місцеві жителі.

Я різко обернулася. З-за високого бархана виринули три постаті. Моє серце пропустило удар, а потім закатало в грудях, як божевільне.

Це були чоловіки. Але які! Навіть у найкращих наукових журналах я не бачила такої ідеальної анатомії. Високі, м’язисті, з бронзовою шкірою, яка виблискувала на сонці. Але найдивніше — у того, що йшов попереду, була густа золотиста грива, що плавно переходила в людське волосся, і довгий хвіст із китицею, який роздратовано бив по піску.

Звіролюди. Справжні, живі звіролюди.

— Гляньте, — пробасив той, що з гривою. Його очі кольору розплавленого золота впилися в мене. — Вона не схожа на наших жінок. Шкіра біла, як молоко, а одяг... що це за дивне вбрання?

Він підійшов ближче, і я відчула запах дикого звіра, змішаний із ароматом гарячого металу. Він навис надо мною, наче гора.

— Хто ти, чужинко? — гаркнув він. — І як ти вижила тут без води?

Я хотіла відповісти, що я вчений, що сталася аварія, але система знову вивела напис:

[ЗАВДАННЯ:] Підтвердіть свій статус. Активуйте навичку «Ранкова роса».

Я не знала, як це працює, але в ту ж мить відчула дивний свербіж у кінчиках пальців. Мої руки самі собою піднялися. Я мимоволі стиснула долоні, і раптом... повітря навколо мене стало вологим. Прямо з нічого почали з’являтися маленькі іскристі краплі води. Вони зависли в повітрі, створюючи навколо мене прохолодний туман.

Звіролюди відсахнулися. Очі золотоокого вождя розширилися від шоку.

— Вода... — прошепотів він, і його голос здригнувся. — Ти... ти справді Богиня?

Він опустився на одне коліно, і його супутники послідували за ним. Я стояла посеред пустелі, оточена краплями води, і розуміла одну річ: моє старе життя закінчилося в тому акваріумі.

І судячи з того, як цей «лев» тепер дивився на мене — не просто як на божество, а як на здобич — у цьому новому світі мені знадобляться всі мої знання, щоб не стати чиїмось трофеєм.

Алерік : 

Сонце Сплячих Пісків сьогодні було особливо нещадним. Воно випивало останні сили, перетворюючи моїх воїнів на тіні, а наші надії — на попіл. Кожен крок по розпеченому бархану відгукувався в моєму тілі глухим болем. Як вождь, я відчував спрагу кожного свого сородича, кожної дитини в нашому таборі.

— Якщо ми не знайдемо джерело до заходу, плем’я Змій нападе на нас біля Скелі Предків, — прохрипів за моєю спиною Кай, вовк-напівкровка. — Вони знають, що ми слабшаємо.

— Нехай спробують, — я міцніше стиснув спис, відчуваючи, як хвіст нервово б’є по стегнах. — Я особисто вирву серце кожному, хто наблизиться до наших жінок.

Я зупинився на вершині дюни й примружився. Раптом моє звірине чуття смикнулося. Повітря... воно змінилося. Замість звичного смороду гарячого пилу та сухої смерті до моїх ніздрів долетів ледь помітний, але такий чіткий аромат.

Вода. Свіжість. Холод.

— Ви чуєте? — я розвернувся до воїнів.

Вони завмерли, принюхуючись. Каю не треба було відповідати — його вуха сіпалися, а зіниці розширилися.

Ми кинулися вперед, перестрибуючи через піщані гребені, готові до всього: до засідки, до міражу, до бійки. Але те, що ми побачили в низині між дюнами, змусило мене заціпеніти.

Там, посеред пустки, де не вижила б навіть пустельна гадюка, лежала жінка.

Вона виглядала так, ніби впала з самих небес. Її шкіра була білою, мов пелюстки гірського лотоса, а дивний обтислий одяг виблискував під сонцем, наче луска невідомої риби. Вона була тендітною, беззахисною і... неймовірно пахла вологою.