ЕПІЛОГ

– Рисько! – заходить до мого кабінету Кітті, тримаючись за поясницю. – Іди вже! У вас річниця, врешті решт. А ти тут все в своїх паперах застрягла.

– Я не кину всю роботу на свою вагітну подружку, – промовляю, дивлячись на майбутню маму.

Кітті зараз на п’ятому місяці, животик вже непогано проглядається.

– Вагітна – не безпомічна! Вже якось пів дня впораюсь, – гордо промовляє подруга.

На минулий Новий рік у нас з нею виникла ідея відкриття свого салону. І ми її втілили! Було нелегко. Та ми впорались, щоправда не без помочі наших любих коханих.

В будь-якому випадку, салон користується попитом. До нас приходять дівчата різного віку, і ми радо допомагаємо всім.

Асортимент послуг збільшується, кількість співробітників теж. Тепер ми з Кітті тільки те й робимо, що контролюємо роботу підлеглих. А це значить, що салон не розвалиться, якщо один раз ми підемо з роботи раніше.

Просто я дуже хвилююсь.

– Зізнавайся вже! – не витримує подруга.

Я ж встаю з-за столу, і складаю папку на місце в шафі. Зупиняюсь біля дзеркала.

За останній рік я сильно змінилась.

По-перше, я більше не вважаю себе гладкою. Дем’ян мені майже щоночі, а інколи і вдень і зранку, доводить, що моя фігура – ідеальна.

По-друге, я полюбила спідниці та сукні. А ще гарні зачіски, та взуття на підборах. Все завдяки тому, що більше не хвилююсь за погоду. В офісі тепло, а на роботу і з роботи мене підвозить Дем’ян або Гектор.

Мій погляд зупиняється на животі. Ні, Кітті. Спочатку все має дізнатись Дем’ян.

– Трошки нервую. Здається, це буде дуже важливий вечір, – і ні краплі брехні, тільки трошки недомовки.

– Звичайно важливий! Рік тому ви зустрілись під столом твого шефа. І вже рік, як він бігає за тобою з каблучкою, а ти носом крутиш, – фиркає подруга.

– Нагадай-но, будь ласка, скільки Михасик за тобою бігав?

– Теж мені, порівняла.

– Ти ж знаєш, що я хотіла спочатку чогось досягти, – не хотілось, щоб за мною закріпилась бірка «дружини Дем’яна». Хотілось, щоб мене знали як окрему особистість.

– А ще кажуть, тільки вагітним дурниці в голову стріляють, – хмикає Кітті.

– Якщо ти вже така фі, то піду я до Дем’яна, – сміюсь, і цілую подругу у щічку на прощання.

– Давно пора! Переказуй йому привіт.

Гектор вже чекає на мене перед салоном і відвозить додому. Точніше, до Дем’яна, але, я вже так давно мешкаю з ним, що вважаю це місце своїм домом.

Кітті з’їхала до Михасика майже одразу по поверненню від моїх батьків. І у мене гостро постало питання оренди. Платити самій повну суму було важко.

Дем’ян, звичайно, і пропонував, і наполягав, аби я з’їхала до нього, чи прийняла поміч фінансову. Але мені було надто соромно так одразу сідати йому на шию.

Та в один прекрасний день Дем’ян привіз мене до себе і виявилось, що всі мої речі, включно з Дракончиком, вже на своїх місцях в його квартирі.

Він, поважаючи моє прагнення бути більш незалежною, виділив окрему кімнату і сказав, що якщо мені дуже це важливо, то можу сплачувати звичну суму оренди йому на карту.

От тільки, скільки б я не намагалась, гроші повертались назад. Дем’ян на це потискав плечима, мовляв я ні до чого, проблема в банку. Працівники банку теж потискали плечима: у нас все в порядку, ніяких збоїв.

В якийсь момент мені це набридло. І ми з совістю домовились, що якщо вже я все одно не ночую у своїй кімнаті, бо Дем’ян мене не відпускає, то й платити немає за що.

За такими розмірковуваннями Гектор привозить мене до будинку. Відкриває дверцята і наостанок бажає:

– Гарного святкування.

– Дякую, Гекторе.

Гектор вже давно став нам з Дем’яном ближчим, аніж просто водій. Частиною сім’ї. Невід’ємною і вірною

Вдома я дістаю із шафи червону вечірню сукню з відкритою спиною. Її я придбала заздалегідь, спеціально для сьогоднішнього вечора.

Коси мені підкрутила Кітті ще на роботі. Фарбуватись легкими, але ідеально підходящими мені стрілочками я навчилась давно. Тому швиденько оновлюю макіяж.

– Кохана, ти вдома? – гукає Дем’ян.

– Зачекай хвилинку!

Домальовую губи, поправляю сукню і задоволена відображенням у дзеркалі йду до мого красеня.

– Рисю, ти неперевершена! Як завжди, – усміхається Дем’ян і палко цілує мене.

За цей рік пристрасть між нами анітрохи не згасла, навіть навпаки, запалала сильніше.

На нашу першу річницю з дня зустрічі Дем’ян орендував всю терасу ресторану. Ресторан знаходиться на даху багатоповерхової будівлі у центрі міста.

А щоб ми не замерзли, довкола столика встановили прозорий купол. Все прикрасили маленькими ліхтариками. Атмосфера просто казкова! Це те, що Дем’ян завжди вмів створювати.

Офіціанти принесли напої і перші закуски. Вечерю коханий замовив заздалегідь, і тепер нам по черзі виносять страви.

Ми ж насолоджуємося часом разом, згадуємо все приємне, що з нами сталось.

– Я навіть думав відтворити нашу першу зустріч, – сміється Дем’ян.

– Невже дія зілля проходить? – жартома питаю.

– Ні. Або вже минула. Байдуже, бо я кохаю тебе такою, яка ти є. До останньої волосинки, – він ніжно мене цілує. – Хоча ти зілля не пила.

– Гадаєш, вже час?

– Якщо це змусить тебе погодитись вийти за мене заміж нарешті, тоді так, – і нехай на його вустах грає усмішка. Та я бачу, що в очах щире занепокоєння. Схоже, якщо ще трошки потягну з відповіддю, то зроблю йому боляче.

Але і тягнути далі вже немає куди.

– Стосовно цього. Я хотіла поговорити, – обережно починаю.

Досить лячно зізнаватись. Хоча й розумію, що Дем’ян не втече. Та тим не менш лячно.

– Слухаю, – він помітно напружується, хоча й зберігає цілком спокійний, навіть розслаблений вигляд. Та я надто добре його вже знаю, щоб розуміти, наскільки він зараз хвилюється. Він схиляється до мене і тримає мою руку своєю, схрестивши наші пальці.