ГЛАВА 42

Через два дні Дем’ян, так і не отримавши ніякої значимої інформації від своїх людей, стоїть зі мною біля входу в будівлю.

Вихідні у батьків пролітають дуже швидко. На ранок випадає багато снігу і майже весь день ми тільки те й робимо, що бавимось у сніжки. То хлопці проти дівчат, то я, Дем’ян, Кітті і Михасик проти братів та Іри.

Перемагає, як завжди, бабуся. Поціливши сніжкою Артурові прямісінько у ніс, Ярові у дупу, а мені в Дем’яна. Просто мій красень вчасно реагує на запущену сніжку і прикриває мене. Мій герой!

А на вечір нам розтоплюють баню.

І я б з радістю залишилась би в тих митях ще бодай трошки, але реальність каже: «Час на роботу».

Хоча мушу визнати, цього ранку реальність значно приємніша: мене будить Дем’ян, солодкими поцілунками.

Від батьків нам доводиться виїхати одразу після вечері, щоб на наступний день розібратись із роботою. А через те, що майже цілу ніч ми так і не спимо, насолоджуючись одне одним, «день» дійсно погрожує розпочатись вдень.

– Точно нічого не знайшли? – вкотре перепитую Дем’яна, коли стоїмо перед входом до мого офісу.

– Рисенько, ми все одно піднімемось нагору, і так, якщо потрібно буде, то я натовчу тому покидьку пику ще раз. Тому не бійся, – він підбадьорююче мене цілує, я ж намагаюсь поцілунком змусити його взагалі забути думати про мою роботу. Та він відсторонюється з хитрою усмішкою: – Рисю, не провокуй. Бо ввечері хтось за це буде розраховуватись.

Він багатообіцяюче на мене дивиться, а я заливаюсь фарбою.

– З відсотками, – промовляє на вушко. Потім бере за руку і веде всередину офісної будівлі.

– Орисенько! – привітно вітається пан Василь.

– Добридень, пане Василю, – усміхаюсь йому.

– Я чув, як той гімнюк з тобою вчинив на корпоративі. Мені дуже прикро, що не було поряд, я б йому розповів, що до чого. А так, вирішив ну його, як не буде тут більше такого яскравого сонечка як ти, то й працювати тут більше не хочу.

– Пане Василь, ви що, звільнились? – я шокована!

– Не хочу працювати з такими в... кхм, виродками, – відмахується охоронець. – Мені все одно вже час на пенсію.

– Мені так шкода, – промовляю.

– Не треба, я вже своє відпрацював, – весело усміхається старенький.

– Орисю, ти проходь, викликай ліфт поки що, а я зараз, – просить Дем’ян, пропускаючи мене вперед.

Здивована проханням, все ж виконую його. Та весь час озираюсь назад й крокую ду-уже повільно. Цікаво ж! Дем’ян потім, звичайно, розповість, але ж не хочеться чекати!

– Пане Василю, у мене є для вас пропозиція. Точніше, треба допомога наостанок, – змовницьки шепоче мій блондин.

– Уважно слухаю, – загорається охоронець.

А що там за пропозиція, я вже не чую. Дем’ян дивиться на мене, підморгує і нахиляється ближче до охоронця, щось йому кажучи.

Слова мого хлопця справляють на пана Василя неабияке враження, і ледь не пирскаючи від сміху, він на щось погоджується.

Дем’ян же, задоволений собою, наздоганяє мене:

– Незабаром все дізнаєшся, – знов підморгує.

Ліфт тим часом вже приїжджає і ми піднімаємось до офісу. Дорогою Дем’ян копирсається в своєму телефоні. Мабуть, перевіряє, чи не надійшло нічого від його людей.

Здогадайтесь, хто зустрічає мене! Тріо власними персонами! Ще й з найсвіжішими підколами.

– Спізнилась, бо знов спотикалась на кожному кроці? – хмикає Мілана, щойно двері ліфту відкриваються і вона бачить мене. Але потім за мною виходить Дем’ян, і вона так і залишається стояти з відкритим ротом.

– Та ні, мабуть, розливала свою каву на перехожих, – шкірить зуби Бета, але її жарт тане в німому здивуванні при виді Дем’яна.

– Маю попередити шефа, – каже Анжела, розвертається, аби піти, та врізається в того самого шефа. – Ой.

– Я сподівався, ти будеш сама, – промовляє Олексій Дмитрович.

– Я сподівався, у тебе достатньо клепки, аби не зазіхати на моє, – крижаним тоном промовляє Дем’ян.

– Орисю, ходімо поговоримо, – просить шеф.

На мить я гублюсь. Адже він мій керівник, хоча вже колишній. Втім:

– Я достатньо наслухалась від вас на корпоративі, – твердо промовляю і відчуваю, як ззаду рука Дем’яна підбадьорююче обіймає за талію.

Він тут, він поряд і не дасть мене скривдити. Хоча, виявляється, я й сама можу непогано за себе постояти! Он як шефа перекосило.

– Може, вирішимо все мирним шляхом? – пропонує бос.

– Тоді варто нас, для початку, запросити до кабінету, – хмикає Дем’ян. На мирне рішення він аж ніяк не налаштований, але дійсно, топтатися на вході – нижче від нашої гідності.

– Так, звичайно. Анжела нам зараз принесе кави, – промовляє Олексій. Тепер язик не повертається назвати його по-батькові.

– Чаю, будь ласка, зеленого, – все ж наважуюсь виправити його.

Лице Анжели треба бачити: та її перекосило взагалі навхрест від люті!

Ніколи не думала, що буду отримувати задоволення від помсти. Та вона, виявляється, інколи може бути навіть солодкою.

Дем’ян допомагає зняти мені куртку: своє пальто я так і не забрала з того клубу. Вішає зі своїм пальто на вішак, і ми проходимо до кабінету Олексія. Разом.

Всі в офісі вкотре витріщаються на мене з подивом. Та я розправляю плечі і впевненої ходою йду разом зі своїм коханим ставити останню крапку в житті невпевненої в собі Орисі.

– Орися може залишитися працювати тут, – починає торг шеф, щойно ми сідаємо в крісла для гостей.

– Під твоїм керівництвом? Це вже навряд чи я захочу, – іронізує Дем’ян.

Він всім своїм виглядом та поглядом тисне на... Олексійчика. Так, саме Олексійчика.

– Я тобі більше скажу, я взагалі не хочу бачити тебе, ні на цій посаді, ні в цій компанії.

– Тут вже ти нічого вдіяти не зможеш, – відкидається на своєму кріслі шеф. – Хіба що лізтимеш битися до всіх партнерів. Вони позавчора пречудово бачили твої вміння.

– Тоді вони ще краще бачили твою мерзотну натуру.