ГЛАВА 41

–  Коли я зателефонував Орисі, трубку підняла твоя бабуся.

– То вона вам розповідала, що ми з Кітті на огороді до весни? – здогадуюсь.

– Кому ж ще, – хмикає ба. – Хотіла перевірити, чи злякаються, чи приїдуть помогти.

– О, то якщо вже приїхали помогти, то роботу знайдемо, – це вже вставляє свої п’ять копійок тато, розрум’янений після домашнього вина.

– Тату! – обурено вигукую, зараз ще як злякає Дем’яна, що він більше сюди в житті не захоче завітати.

– А що ти зразу острахнулася, – сміється бабуся. – Нікуди він не втече. А як що, то сама наздожену. На мотоциклеті. По всьому селі буде бігать.

– Навіть якщо все село змусите перекопати, я свою Риську не залишу, – обіймає мене Дем’ян. Здається, і йому в голову домашнє вино дало.

– Риська. Ги, – кихкає Яр. Ще одна жертва татового вина.

– Яру, тобі скільки років, а поводиш себе наче підліток! – намагається напоумити брата Артур.

– А що ти при своїй дівчині, то одразу старшого корчиш! Краще розкажи їй, як змусив нас овець з биками на фермі загонами міняти, – бундючиться Яр.

– Та-ак. Схоже, комусь час спати, – швидко промовляю, поки до батьків не дійшов сенс сказаного. Ба нас тоді прикрила, але ж ніхто не заважає отримати і зараз.

До Ярослава доходить, що він пробовкнувся. Артур осуджуючи на нього дивиться.

– Так і знав що це були ви! Жінко, ти програла мені сотку! – видає батько.

Ми втрьох, вже готові тікати, вражено застигаємо.

– То ви знали? – обережно питає Артур.

– Після ваших індиків в школі не здивувались, – сонно промовляє тато, зручніше вмощуючись на кріслі.

– Слухай, Рисю, то може і твоєму шефові індиків підсунути? – пропонує Яр.

– Була така ідея, та якось по-цивільному розберуся вже. Дем’ян забракував, – схоже, і мені татів напій в голову дав, прокидається шкідливий настрій.

– Чого це? – повертається Яр до Дем’яна так, наче це його ідею забракували.

– Мабуть, ловити не вміє, – висуває гіпотезу Артур.

– То треба навчити, – встряє Кітті.

Уп-с, переборщила. Артур, Яр і Кітті з цікавістю божевільних дослідників встромляють погляди в мого Дем’яна.

– І Михасю також захватіть, – з перебільшеним ентузіазмом промовляє Кітті.

Всі пари очей уставляються на бідолаху, який доїдає шматочок тортику.

– Кітті, ти все ще на мене сердишся? – питає, ще й з настільки невинним, щенячим поглядом дивиться на дівчину, що ми всі не витримуємо і заливаємось сміхом.

– Все дітки, гайда збиратись спати, – виголошує мама.

Та звичайно, ніхто спати не йде. Всі гуртом підводяться і разом все прибирають. Дем’ян з Михасем також не відстають, зносять брудний посуд, прибирають подарункові обгортки і взагалі роблять, що їх просять.

Тільки ми з Кітті, користуючись загальною метушнею ниряємо до найближчої кімнати.

– То що там було, розповідай! – шепочу їй в нетерпінні.

– Насправді все не дуже добре, – сумно відповідає подруга, сідаючи на краєчок ліжка.

Я опускаюсь поряд, обнімаючи її за плечі.

– Пам’ятаєш я казала, що Михасик незабаром відкриє свій салон?

Киваю. Авжеж пам’ятаю, Кітті так пишалась хлопцем.

– У нього мама сильно захворіла. І він всі кошти для бізнесу віддав на її лікування. Операцію.

– Але ж чому він просто з тобою не поділився? Невже думав, що ти від нього відвернешся?

– Та ні, – зітхає. – Не розповів тому що знав, що не кину. Але лікування буде тривати невідомо скільки. І чи допоможе. Він усі гроші і більшість часу приділяє та приділятиме мамі. Невідомо, коли зможе знов зайнятись своєю справою чи взагалі зможе коли-небудь. Тому він не хотів, аби я залишилась з ним, і «вся моя краса зав’яла від недостатньої турботи», – цитує Михасю, а у самої очі вже вологі. – «Я не міг дати тобі те, на що ти заслуговуєш».

– Ох, Кітті... – гладжу подругу по плечу. – Але що ж змінилось? Чи він просто вибачитись приїхав, і все?

– Твій Дем’ян трапився, – усміхається скрізь сльози. – Він встиг проглянути бізнес-план Михайлика і високо оцінив потенціал. Тому погодився стати інвестором. А коли Михасик встане на ноги, зможе повністю викупити собі всю фірму, за початкову вартість.

– Це ж чудово! Так?

– Так! – радіє подруга.

І ми з вереском обіймаємо одна одну.

– А що це ви тут від роботи ховаєтесь? – заходить ба, обережно причинивши за собою двері, аби ніхто нас не помітив.

– Вже повертаємось, – підривається Кітті.

– Та сиди ти, – махає бабуся на неї рукою. – Там п’ятеро здоровенних чоловіків, вже якось без нас, тендітних, впораються!

Я усміхаюсь. В цьому вся ба: нагнати шуму, а потім здивовано спитати «чого всі шумлять».

– Краще скажіть, дівчата, що плануєте робити, – лукаво посміхається.

– З чим? – не тямлю, до чого вона хилить.

– З хлопцями зі своїми! З чим же іще! – каже ба, наче певна річ.

– Так, наче ж вже пробачили, – переводжу нічого не розуміючий погляд на Кітті.

Та схоже, подруга вже про щось здогадується.

– А далі що? – цікавиться бабуся.

– Я взагалі, Орисю, теж ще дорогою сюди міркувала. Але не хотіла говорити, поки якась більш певна ідея не спаде на думку, – задумливо починає подруга.

– Ти про що?

– Я все міркувала, що от стільки надій весь час покладала на чоловіка. А коли він зник, відчула себе геть безпорадною. І мені таке не дуже сподобалось.

– То ти хочеш розійтись з Михасиком? – мої очі вилізають з орбіт.

– Та ні! Мені з ним добре. Але хочеться, аби було і щось своє, розумієш? Щоб не залежати лише від когось, – дивиться на мене подруга.

– Якщо так подумати. Мені дуже сподобався наш шопінг, і прийом, і всі ці сукні-браслети. Але дуже ніяково, аби за це платив Дем’ян весь час, – ділюсь.

Бабуся ж мовчки нас слухає, не заважаючи.

– От! Але заглибитись у ці міркування я не встигла, – морщить носик Кітті.