ГЛАВА 39

Ми з Кітті ошаліло переглядаємось. Нам же не почулося?

– Дітки! А я Діда Мороза знайшла, подарунки вам принесла. Проходьте-проходьте, я зараз, – радісно наспівує бабуся, заходячи в кімнату.

За нею з’являється Дем’ян, а за Дем’яном – Михась!

– Михасю... – охає подруга.

Бабуся оглядає наші приголомшені обличчя і задоволена собою виходить з кімнати.

Чоловіки ж тримають величезні пакунки в руках. А ще величезні букети, за якими ледь-ледь їх можна розгледіти.

В кімнаті повисає напружена тиша.

Всі дивляться на новеньких з-під лоба. Особливо стараються брати з батьком, чесно кажучи, з насупленими бровами виглядають вони дуже... вагомо.

Дем’ян прокашлюється:

– Вітаю всіх із прийдешніми святами. Від імені півневої делегації повідомляю, що ми тут, просити наших пані пробачень.

– Цей точно Ориськин, в неї завжди була окрема пристрасть до довговолосих, – тихо хмикає Яр Артуру, та в напруженій тиші його слова звучать наче грім серед ясного неба.

Дем’ян з цікавістю дивиться на мене, піднявши брову. Я ж червонію, як мак.

– От же ж телепні! Нічого без мене не можуть! Ану всі геть звідси, дайте молодятам поговорити. Нам ще треба до Нового року встигнути за стіл сісти, – влітає до кімнати бабуся, зганяючи братів своєю палицею. – Ти теж іди на кухню, – це вже вона виганяє батька.

Маму з Ірою двічі просити не треба, вони швиденько виходять, а от з хлопцями бабусі доводиться повоювати.

– Ходімо до дитячої, – кажу, втомившись дивитись на цей цирк, що вирує навколо.

Та бабуся якраз впоралась із чоловіками сімейства і вже зачиняє двері.

І знов в кімнаті висить тиша.

– Кітті... Я... Прошу, вислухай, перед тим як приймати рішення, чи пробачати мене, – першим порушує тишу Михась.

– У мене ще навіть ніхто вибачення не просив, – гордо відмовляє подруга, складає руки на грудях і відвертає голову у бік.

– Я мушу спочатку все пояснити, – щось у погляді чоловіка змушує Кітті відпустити свою гордість, підвестись і з розгублено озирнутись по сторонах.

– Ідіть ви до дитячої, ми тут залишимось, – відповідаю їй.

Пакети Михасик ставить на стільці біля столу, за ним повторює Дем’ян, букет також відкладає, тільки на стіл.

Коли двері за Кітті зачиняються, блондин повертається до мене.

Знов ніякова пауза.

– Я...

– Мені...

Починаємо одночасно.

– Можеш ти, бо я все одно не знаю, що сказати, – відверто зізнаюсь. А що, навряд чи  мені є, що ще втрачати.

Дем’ян якось дивно піджимає губи, ніби стримуючи усмішку.

– Мені завжди подобалась твоя відкритість, – каже.

А я вкриваюсь рум’янцем.

– Орисю, пробач мені. Я не мав права залишати тебе тоді одну. Тільки не тоді. Не, – він кидає погляд на двері, правильно розуміючи, що нас, з ймовірністю тисяча відсотків, підслуховують.

– Дем’яне.

Він підходить до мене, опускається навпочіпки переді мною і дивиться невідривно в очі.

– Будь ласка, – просить дати йому закінчити, – твій брат правий, ти вже давно вкрала моє серце. І я не хочу забирати його назад.

Він бере мої руки в свої.

Як я мріяла почути такі слова! А чути їх від Дем’яна в мільйони разів приємніше! Але ж, що як антидот поки не у повну силу подіяв. І за тиждень чоловік знову зникне?

– Але ж ти так раптово щез! Ні повідомлень, ні дзвінка. Нічого! Тільки ввічливо виштурхнув зі своєї квартири, ще й не особисто.

– Пам’ятаєш, мені телефонували?

Киваю.

– Так от, виявляється, на заводі однієї з моїх фірм в Китаї сталася серйозна аварія. На щастя, ніхто з людей не постраждав, бо в усіх був скорочений день. Необхідно було терміново виїжджати, щоб особисто владнати деякі моменти. А ти спала, така ніжна... Я просто не міг тебе розбудити!

– Але ж чому потім не зателефонував? Коли приземлився. Чи хоча б повідомлення? Як я могла трактувати таку поведінку?

– Ось, дивись, – він дістає свій телефон з кишені, відкриває журнал викликів, і гортає його вниз. Там мабуть викликів п’ятсот! – Я телефонував, Орисю! Ще спочатку думав, може на роботі, зайнята. Але ти не передзвонювала. Я почав хвилюватись, раптом з тобою щось сталось. Пожалкував, що не взяв номер Кітті. Потім думав, може щось з телефоном чи роумінгом. Далі дзвінок від сестри, каже що бачила тебе з шефом. Я тобі писав, дивись, – і він заходить в повідомлення, месенджери, і там мільйони тих повідомлень. – Закінчив усе максимально швидко, підняв усіх, хоча в Китаї вже була ніч. Все, аби повернутись до тебе якомога раніше.

Він кладе телефон мені на колінка і рукою торкається щічки. М’яко її гладить. А я червонію. Хоча й розумію, що нічого поганого не зробила.

– Після її слів... Адже він і раніше до тебе чіплявся. Так? Тоді, коли затримав сильно? Ти була дуже налякана. І я злякався за тебе. Хтозна, що в того покидька на думці. Одразу ж з літака, рвонув до тебе. На борту є душова, тож привів себе до ладу я ще до посадки, – додає Дем’ян, помічаючи мій подив, адже на корпоративі він не виглядав як людина після довгого перельоту! Та чоловік вже продовжує: – А у тебе вдома Кітті. Каже, ти вже поїхала. А далі. Сама бачила. Я втратив голову тільки від однієї думки, що ти можеш бути з кимось іншим. Що хтось міг забрати тебе. Або ще гірше, що ти могла обрати когось іншого.

Його слова зігрівають серце, а близькість пробуджує тепло у тілі. Та залишається дещо неясним. Я дивлюсь на ввімкнений екран його мобільного, з сотнями повідомлень.

– Я не розумію, як таке можливо? Мені нічого не надходило.

– У мене є одна здогадка. Можна твій сотовий? – питає, пересідаючи поряд на диван. Я протягую свій смартфон, чоловік тим часом продовжує: – Розумієш, летіти близько тринадцяти годин, може дванадцять, тому приземлився я тоді, коли в тебе вже мав бути обід.

Він відкриває налаштування телефонної книги. Його номер у мене заблоковано, додано до чорного списку! Всюди!