ГЛАВА 38

– Орисю! – від радісного крику Ярослава ми з Кітті підриваємось одночасно, стукаючись лобами. – Орисю!

– Дідько! Чого спати не дають? – сварюсь, потираючи ушкоджене місце.

– Бо вже майже обід, – видає подруга, яка першою вилізла з печі.

Ого, нічого собі.

– О, Кітті! – Ярослав помічає її й радісно обіймає, закруживши. – Давно не бачилися.

– То може, на честь цього поголишся? – видаю замість вітання. Так, зранку у мене не найкращий настрій.

Виглядає мій брат загрозливо: величезна борода, сам вищий за мене на дві голови, широкоплечий і накачаний, як той бодібілдер.

– О, нарешті вилізла з нірки, – і він клює мене в щоку.

– І це все? А де палкі обійми, як для Кітті? Подруго, схоже, тебе в цій сім’ї люблять більше, аніж мене.

– А вона просто проти моєї бороди нічого не має. Ти ж весь час на святе зазіхаєш, – і він починає жартівливо штурхати мене у бік.

– Ну, поки ви тут проводите братський ритуал, я в ванну, – і Кітті шмигає туди, не забувши захопити свою косметичку. Хоча як на мене, це ціла сумка з тюбиками, а не косметичка для дводенної подорожі.

– Ні! – ми з Ярославом разом кидаємось за нею, але не встигаємо: Кітті зачиняє двері.

– Чур, я наступна!

– Чур, я! – одночасно видаємо.

– Я перша сказала!

– А старшим треба уступати!

– То вже уступи батькові. І не кричи, – сонний тато заходить до кухні, не розкриваючи очей та потираючи голову. І стає позаду в чергу.

За ним заходить сонна мама, піднімає очі і як заверещить.

– Кажу ж, час голитися. Он навіть мати рідна не впізнає, – підколюю брата.

– Жінко, чого горланиш? – так і не відкриваючи очей, видає батько.

– Твої діти! Вони тут!

– Звучить як звинувачення, ма, – це вже встромлює свої п’ять копійок Яр.

– А твоїх немає, тату? – питаю єхидно.

– То це не сон? – з надією на зворотне промовляє батько.

– Нє, вони все ж приїхали, – зітхає мама.

– Дідько! – чомусь злиться тато.

– Я знала, що це буде незабутнім видовищем! – задоволено промовляє бабуся з дивану.

Від несподіванки ми всі підстрибуємо на місці.

– Ба! Я тебе не бачила! – видихаю.

– Зате я бачила, як твій батько усвідомив, що програв мені двісті гривень! –  і вона приспівуючи виходить з кухні.

А ми всі заворожено дивимось їй вслід.

– Яка неймовірна жінка! – захоплено видихає Кітті, визирнувши з ванної.

– Тебе ми не народжували, – чи то стверджує, чи то питає тато.

– Це ж Кітті, – мама біжить обійняти мою подругу і по дорозі дає легкого потиличника батькові.

– Вибач, сонечко, старість вже бере своє, – ніяково усміхається тато.

– Не старість, а похмілля.

– А-ах! – награно шоковано верещить Яр. – Мамо, тато! Не встигли діти з хати, як батьки у танок!

– Ой, що ти оце починаєш, – відмахується мама і йде до виходу.

– І навіть дітей не поцілуєш? – дражниться брат.

– Ах, так, точно, – і вона розвертається до нас, аби гучно чмокнути кожного у щічки. – Все, тепер не заважайте.

Мама все ж таки виходить.

– Богдане Вікторовичу, якщо хочете, можу вас пропустити, – озивається подруга до тата.

– О, дякую, дитинко, я швиденько.

Після всіх ранкових процедур, якщо не зважати, що вже обід, розпочинається передсвяткова метушня.

Мама все причитає на тата, що він казав нічого не готувати, не прибирати, все одно нікого не буде, а вона як знала, що всі зберуться.

На нашу з Кітті думку, все й так чисто, але проти бабусі з мітлою в руці не підеш.

А сама он сидить у кімнаті, по телефону з кимось балакає. Такий дивний шмат розмови, ми з Кітті навіть сповільняємось, заінтриговані.

– То вони на городі працюють.

Їй щось відповідають.

– То й що, що зима. Якраз до весни закінчать, – легко відмовляє любляча ба.

Ми з Кітті дивимось одна на одну. Щось підказує, що йдеться про нас, і в цьому ми з подругою солідарні.

– Напевно, Артур телефонує, – шепочу, і поки ба не помітила, поспішаю повернутися до прибирання.

Одним словом, типова сімейна метушня.

Артур дійсно приїжджає з нареченою, вже під вечір.

– О, найрозумніший явився. Коли вже все готово, – буркає Яр, та тим не менш, радісно кидається до брата.

Поки всі проводять екскурсію Ірі, нареченій Артура, ми з Кітті журимося в сторонці. Примостившись на дивані в затишній вітальні.

Наша вітальня – то серце дому, звідси можна вийти майже до будь-якої кімнати. Окрім кухні. Вона чимала за розмірами, з телевізором, сервантом та великим обіднім столом.

– А тепер, дівчата, зізнавайтесь, – підходить до нас бабуся. Навіть палицю свою взяла.

Взагалі, вона їй потрібна тільки щоб оточуючих лякати та онуків в узді тримати.

– Ти про що, ба? – обережно питаю.

– Про те, чому дві красуні залишились без кавалерів у новорічну ніч.

Ми з Кітті переглядаємось. Ні я, ні вона нічого не казали. То звідки бабуся дізналась? Переводжу питальний погляд на улюблену родичку.

– У вас такі зарюмсані обличчя були вчора, що діагноз на лице, – ба розуміє без слів.

Тепер погляди всіх присутніх прикуті до нас. Як ніяково!

– Орисю Батьківно, – ба підсуває стілець і сідає навпроти.

Яр також підхоплює інший стілець і всідається поближче, спершись руками на спинку.

– Зізнавайся, сестричко. Я ж бачу, що дурню наробила, – каже.

– А чого одразу ми? То вас, чоловіків, взагалі не зрозуміти! – обурюється Кітті. Наразі це для неї болюча тема.

– Ну гаразд, не дурню. Можете просто сказати, кому морди чистити. Ми з Артуром швидко впораємось, – озирається на брата.

– Вгомонись вже, бо вижену, – о, бабця застосовує палицю, даючи Яру по плечу, просто вище не дотягується.

Так смішно бачити, як маленьку, щупленьку стареньку боїться здоровенний, перекачаний бородач. Артур, той не такий зациклений на своєму тілі, зростом трохи нижче та стрункіший. Хоча через сорочку проглядаються гарні м’язи.