ГЛАВА 37-2

– То телефонуй, поки ми ще далеко від Києва не від’їхали, а то ж застрянемо десь посеред лісу!

– Так, точно.

Щось тато слухавки не бере. Набираю маму. А у відповідь лише гудки.

Зі страхом дивлюсь на Кітті. Вона розуміє мене без слів.

– І що нам робити? – питає.

– Остання надія на бабцю.

– Внучо! – бабуся відповідає моментально. – Я так зрозуміла, ти поки весь дім не перебудиш – не заспокоїшся?

– А з яких пір ви так рано спати лягаєте?

– З тих самих як невдячні дітки сказали, що новорічні свята будуть відзначати окремо. Тому вбиті горем батьки вирішили розпочати власні святкування трошки раніше. А тебе що, викрали?

– Що? Ні! З чого ти взяла?

– То грюпає щось на фоні й чутно погано.

– Та я просто їду, – вирішую обережно зайти здалеку.

– Куди? – з підозрою питає бабуся.

– Так цей же... До вас.

– А ми що, кликали?

– Ну ба!

– Та шо ба! Ми може тільки з твоїми батьками вирішили нормально пожити, а ви як таргани. Вчуяли і поповзли назад додому.

– То тато зустріне?

– Він вже з кумом по чарці пропустили, тож не встане до ранку. Завтра забере.

– І що тепер робити?

– Раніше, Орисенько, думати треба було.

– Ну бабусю, люба, не кинеш же ти нас напризволяще серед ночі!

– Кого «нас»? – гаркає бабуся. – Тільки не кажи, що жониха везеш?

– Не зовсім.

– А, ти за ту свою недобілку?

– Ба, не називай так Дракончика. І так, він теж буде.

– Орисю Батьківно, не дратуйте мене!

– Кітті, моя Кітті. Вона зі мною.

– А. Так би й одразу сказала! Коли ви там будете? – тієї ж миті добрішає бабця.

– Отак ти, свою онучку, то готова на вокзалі серед ночі кинути, а як Кітті – то одразу все влаштуєш, – сміюся.

– Не починай, бо її заберу, а тебе залишу.

– Дякую, ми десь за дві години будемо.

– Та їдь вже, їдь, – бурчить ба і кладе слухавку.

– То що? – а це вже Кітті.

– Заберуть нас. Тільки не тато, а ба.

– Так навіть краще, твоя ба просто неймовірна. Хочу бути як вона у старості, – щиро вигукує подруга.

– Тепер мені зрозуміло, чого вона тебе більше любить. Але я б на твоєму місці не тішилась. Вона однозначно якусь каверзу задумає.

– Угу, – подруга дивиться в екран телефону.

– Що там? – цікавлюсь. Раптом їй Михасик пише.

– Нічого, – зітхає Кітті.

Далі ми їдемо кожна в своїх думках.

– Ні, мені це набридло! – вигукує вона, дивлячись на екран телефону, мабуть, в соте. – Я його взагалі заблокую до біса. Щоб точно знати, що не напише, і більше не перевіряти!

– Але ж тоді точно не зможе?

– І грець з ним! Ти б теж свого заблокувала, бо так і просидиш всі свята, медитуючи на телефон, – подруга рішуче клацає в мобілці.

Важко зітхаю, мені сміливості як у Кітті не набратись. Та й все одно не телефонує. Так бодай маленька надія залишається отримати від нього хоч якусь звістку.

Коли ми приїжджаємо на вокзал, бабуся нас вже чекає. Та так, що ми з Кітті витріщаємось на неї.

– Я ж казала, без каверз не обійдеться, – тихо шепочу подрузі, поки ми розглядаємо мою бабцю на мотоциклі з боковим причепом.

Бабуся дістає з причепа ще два шоломи.

– Чого там зависли, залізайте вже! – радісно гукає до нас.

І доводиться нам лізти. Валізки закидаємо на дно люльки, а зверху сідаємо самі і надягаємо шоломи. Яскраво-рожевий забирає собі Кітті, мені ж дістається їдкий жовтий.

Ми з нею переглядаємось, і у нас явно одна думка на двох: не машина Дем’яна, і навіть не Михасика.

– Як низько ми з тобою пали, Рисько, – зітхає подруга, тихо, мені на вухо.

Та бабця якимось чином все чує.

– Нічо, зараз як на купині підскочите, то до зірок дістанете! – весело промовляє. Запускає мотор і, кричачи «у-у-у», газує.

Ми з Кітті тільки й встигаємо, що схопитися за край причепу, аби не впасти. Я ще й намагаюсь втримати рюкзак із Драконом, аби його там не вкачало.

На щастя, їхати якихось пів годинки, а з бабусиною швидкістю, то і всі п’ятнадцять. Так, вона в мене ще той живчик.

Перше, що я бачу, заїхавши в подвір’я – машину Ярослава!

– Яр приїхав? Він же збирався другого? – здивовано питаю у бабусі.

– Кажу ж, таргани! Вчуяли, що батькам добре, і всі тут як тут! Хоча б цей сам приїхав, а то твій Артурчик завтра з нареченою заявиться, – щоб там ба не казала, а вид у неї задоволеного кота, який об’ївся сметанки.

– Нареченою? – питаю, витріщивши очі.

Артур? Той самий, що змушував нас з Яром індиків ловити?

– Так-так, – поважно киває ба. – Тільки вже всі сплять, не збудіть нікого. Спатимете сьогодні на печі, а завтра вже нормальне щось вам постелимо. Не хвилюйтеся, я туди перину вам підклала для м’якості.

– Ба, а чому у тебе такий вид, ну аж занадто хитрий? – підозріло питаю.

– А я вже в передчутті виразу обличчя ваших батьків. Ярик оно приїхав незадовго до вашого дзвінка.

Ми з Кітті теж хіхікаємо, виходить, що ні нас, ні Ярика батьки не бачили.

Тихенько заносимо речі в дім, так і залишаємо в коридорі, тільки Дракона дістаю й ставлю на тумбі.

Кухня у нас велика. Тут є піч, кутовий диванчик зі столом, і багато-багато шкафчиків з кухонним начинням. А ще звідси можна вийти до ванної.

Швиденько залазимо на теплу піч і засинаємо. День видався аж занадто важким.

Хіба що, перед сном я все ж перевіряю, чи немає ніяких повідомлень. По-дурному, чи не так? З чого б там щось з’явилось? Та наївне серце сподівається.