ГЛАВА 37

– Михасик, він мене кинув! – реве Кітті.

– Що? – не можу повірити своїм вухам. Нісенітниця якась. – Він же стільки тебе добивався!

– Сказав, що зрозумів, ніби ми не пара і він мені не підходить, – подруга утикається в моє плече.

Бачити Кітті в такому стані просто розриває серце на маленькі шматочки. Вона ж тільки-но відкрилась комусь, довірилась.

– Ох, люба моя, гайда зроблю тобі чай з ромашкою. Розкажеш все по порядку.

Допомагаю подрузі підвестись і ми, обидві пригнічені, йдемо на кухню.

– Зараз би бабусиного печива, – зітхаю, поки вода закипає, а я шукаю, чого б до чаю поставити.

Останній запас морозива ми з’їли ще вчора.

– Її фірмових кексиків, – вторить Кітті.

За часів універу бабуся частенько передавала мені свої смаколики. Це вже зараз каже, що я доросла дівка і можу сама собі придбати і взагалі нема чого стареньку бабусю роботою запрягати.

Знаходжу якісь старі цукерки. Все одно зараз їсти навряд чи хтось з нас зможе.

Не проходить і п’яти хвилин, як чай розлитий по чашках і ми з Кітті сидимо, витріщившись поглядами кожна в свою чашку.

– Ми ж мали поїхати. Я зібралась. Чекаю. А він все не телефонує і не пише, – першою починає Кітті. – І на мої виклики не відповідає. А потім зволив мене набрати. Каже: «Тут таке діло. Я багато думав. Але я тобі не підходжу. Ти можеш знайти кращого».

Мої брови лізуть не те що на лоб, а взагалі, здається, планують сягнути зірок.

– Михасик? І таке сказати? Яка муха його вкусила? – я в такому шоці, що навіть за Дем’яна забулась.

– Я сказала йому, щоб він був мужиком і мав дух приїхати і сказати мені це особисто, – фиркає подруга. Вона вже трошки заспокоїлась і тепер повертається свій звичайний стан іронічної практичності.

– А він що?

– Сказав, що в цьому немає сенсу. Тільки згає мій час, – потискає плечима.

Кілька хвилин я мовчу, переварюючи інформацію.

– От, козел! – не витримую.

– Тут слово міцніше треба. А що у тебе там? З’явився Дем’ян? Що взагалі трапилось між вами? – переключається подруга.

Зітхаю, збираючись з думками і переповідаю все, що сталося з благодійного вечора. На моментах із антидотом подруга, звісно, так закочує очі – я починаю боятися, що вони так і застрягнуть.

Та в іншому вона мене цілком підтримує. Сам зник, не писав, не телефонував. А потім з’являється зі звинуваченнями.

– Але ж що тепер із твоєю роботою? Якщо вже тебе звільнили?

Уф, ще те питаннячко.

– Другого числа вийду в офіс, ніби нічого не сталось. Але якщо не прокотить і дійсно звільнять, доведеться продавати нирку. Їхні компенсаційні я не відшкодую при всьому бажанні.

– Треба було те кольє забрати, – гірко всміхається Кітті.

– Угу, підтвердити статус легковажної товстухи, – очі знов затоплюють сльози. У них там що, трубу прорвало? Цілий день те й роблять, що ллються!

– Ох, Рисько, але ж і жалюгідне ми з тобою видовище! Жалюгідні, але ніяк не товсті! В ідеальних опуклостях тіла, – подруга сама насилу стримує свій очний потоп.

Зустрічаємось поглядами: обидві наряджені як новорічні ялинки, нафарбовані так, що всі знаменитості позаздрять, а сидимо на старій кухні й ревемо.

Нервовий сміх зривається у нас одночасно.

В якийсь момент ми пересідаємо на диван, вкриваємось одним коциком й ридаючи по черзі жаліємось кожна на свого чоловіка.

– А знаєш що? – в якийсь момент промовляє Кітті.

– М?

– Завтра Новий рік!

– Я знаю, – і знов заходжусь в істериці.

– Та тихо ти! Я не закінчила. Так от. Завтра свято. А ми з тобою дві плаксійки сидимо і ревемо через якихось двоногих з кульками. Так не годиться!

Киваю, погоджуючись. І далі уважно слухаю, що скаже подруга.

– Я не дам цим недолугим зіпсувати нам свято! Ми відірвемось на повну! І цей Новий рік стане найнезабутнішим у нашому житті! – очі Кітті тепер палають рішучістю.

– І що ти пропонуєш? – обережно питаю.

– Зараз загуглимо.

Наступні пів години ми шукаємо вільні місця у бодай якомусь закладі міста. Та звичайно, все, окрім занедбаних генделиків, зайнято.

– Якби не ці довбані сльози. Могли особисто будь-куди під’їхати і я б їх так причарувала, що всю залу нам віддали б! – гнівно кидає слухавку подруга після чергової невдалої спроби.

І ми засідаємо в тиші.

– Еге ж, кексики твоєї бабусі не завадили б зараз, – зітхає Кітті, кладучи голову мені на колінка.

– А бабуся їх на Новий рік завжди готує, – задумливо промовляю.

– Пощастило тобі, ти ж планувала до них першого поїхати, так?

– Угу. А знаєш що?

– М?

– Поїхали разом, – пропоную.

– Та ну. Незручно якось без запрошення, – навіть Кітті може зніяковіти від зустрічі з моєю родиною.

– Ой, та вони тільки раді будуть, бо всі збирались приїхати вже після Нового року. З нами бодай їм нудьгувати не доведеться.

– Ага, будемо ревіти всім сімейством, – хмикає подруга.

– А що, гуртом веселіше! Гайда перевіримо квитки!

На завтра ніяких квитків на електричку немає. Маршрутки хіба що, але не факт, коли, як і звідки.

– На сьогодні є! – збуджено промовляє подруга.

– На котру?

– За дві години.

Ми переглядаємось, намагаючись збагнути, чи поспіваємо.

– Мої речі вже зібрані, – невпевнено каже подруга.

– А мені й складати особливо нічого.

– Встигнемо? – питає Кітті.

– Встигнемо!

Наступні дві години ми в метушні бігаємо по квартирі, збираємось, змиваємо макіяж, перевдягаємось, викликаємо таксі й біжимо з валізками до електрички.

В рюкзаку ще імпровізований домик для Дракона, з самим летягою. Добре, хоч є клітка поменше, вже кілька днів якось та в ній пересидить. Інших альтернатив все одно немає.

Залітаємо в електричку вже в останню мить, на ходу закидаючи валізки.

З приємних новин: на дві години ми й думати забулися про дурних хлопців!