ГЛАВА 36

Обертаюсь.

– Дем’ян! – не вірю своїм очам.

Він прийшов! Ще й виглядає як на весілля, і не скажеш, що кудись літав.

Обличчя свіже, коси зачесані, випрасований костюм трієчка з фіолетовими вставочками. Золоті запонки.

– О, примчався! Тільки тебе нам не вистачало, – буркоче Олексій.

– Радий, що вчасно. Геть від неї, – підходить до шефа Дем’ян.

– Вибачай, сьогодні її пара я. А що там твої азіатки? Вже набридли?

Можу поклястися, що чую, як скрипять зуби у Дем’яна.

– Останній шанс відійти на своїх двох.

– Ви тільки-но подивіться, великий та всесильний Дем’ян Золотаренко опускається до дешевих погроз. Орисю, мила, скажи ж, усе гаразд, – бос вирішує втягнути у чвару й мене.

А я мовчу. Бо, по-перше, я тобі не мила. По-друге, не можу відвести погляду від Дем’яна.

Зараз він здається мені геть чужим. Ніколи не бачила його таким розлюченим. Щось небезпечне відчувається в ньому.

Моє власне серце гулко б'є у грудях.

– Скажи цьому навіженому, щоб не псував мені вечір! – осмикує мене за руку шеф. Він що, по-іншому спілкуватись з жінками не вміє? Весь час смикає. – Або тебе буде звільнено.

Я витріщаю на нього здивований погляд. Як це звільнено? За що? За те, що за мене заступилися?

Дем’ян же перехоплює руку боса.

– Я сказав, руки геть від неї!

– Орисю, ходімо. Нам час вести презентацію, – натомість каже Олексій Дмитрович, висмикуючи свою руку назад. Не зводячи при цьому спопеляючого погляду з Дем’яна.

Я розгублено переводжу очі з одного чоловіка на іншого. Дідько! Раптом дійсно звільнить? Але ж я не можу полишити Дем’яна, не зараз!

Рятує якийсь галас із зали. Схоже, запустили презентацію без нас.

Бос кидається до сцени, ми з Дем’яном виходимо слідом.

Так. Презентація йде. Тільки проводять її Мілана, Анжела і Бета. І розповідають вони зовсім не про досягнення компанії.

Мої фото, де я на ковзанці, поряд із Дем’яном, роняю морозиво... З підписами, які мають бути смішними. І навіть якісь меми повставляли модні.

Всі навкруги регочуть. А на мої очі навертаються сльози.

Небо, невже комусь у дорослому віці від такого дійсно може бути смішно? Чи це стадний інстинкт спрацьовує?

– А знаєш що? Забирай собі це посміховисько. Вона... – що «вона», Олексій сказати не встигає, бо його щелепа вітається з кулаком Дем’яна.

Ще й такої сили, що шеф падає не землю.

Від несподіванки й шоку забуваю, як дихати.

– Якого біса? Ти хоч усвідомлюєш, що ти коїш? І все через якусь постільну іграшку?! – бос підскакує, хапається за ушкоджене місце.

Дем’ян дає йому ще одного стусана і замахується для наступного.

Я ж нарешті виходжу зі ступору і кидаюсь до блондина, перехоплюю його руку.

– Дем’яне, стій! – благаю.

– Ти серйозно його захищаєш після всього, що він щойно наговорив? – я аж відсахуюсь від чоловіка, стільки люті в його погляді.

– А ось і вона! – помічає нашу метушню Бета і радісно вказує на мене. Навіть прожектор, яким керує той самий Сергій, одразу ж спрямовується в мій бік. Вона обміняла свою честь на можливість підсвітити мою особу. Та від цього зовсім не легшає. – Королева, без «-ле»! Наша Жрися. Ой, тобто Орися. Винищувачка морозива й жахіття чужих костюмів! Поаплодуймо!

Небо! Скільки ганьби за один вечір! Скільки бруду! Та єдине, що мене хвилює – це сповнений злості погляд чоловіка. Його блакитні очі дивляться на мене, а в них вирує буревій.

Розвертаюсь і тікаю.

– І можеш не повертатись! Тебе звільнено! – наостанок, не зовсім чітко, горланить шеф.

Мені навіть чується ще один ляпас від Дем’яна, та я не впевнена.

Стрімко вибігаю на холодну вулицю. Дихання важке, намагаюсь ротом схопити якомога більше повітря. Бодай трохи прийти до тями.

Нічого не видно! Дідько! Довбані сльози знову ллються!
– Он ти як, так? Не встиг я на день відлучитись по справах, ти одразу до іншого стрибаєш?

Позаду чується розлючений голос Дем’яна.

– То ось якої ти думки про мене! Це навіть гірше, ніж всі їхні слова, разом узяти! – розвертаюсь до нього. Тепер і я не менш розлючена.

– А що я мав подумати? Ти не береш слухавки, не відповідаєш, не пишеш. Щойно літак сідає, телефонує сестра в розпачі, бо бачила тебе з якимось чоловіком. Він навіть в твоєму телефоні копирсався! І що я мав подумати?

– Але ж не те, що я із шефом!

– То твій шеф тебе на роботі затримує, то раптом у тебе на кухні сидить. А тепер ти ще й з ним побігла, щойно мене не стало поряд! – гнівно перераховує чоловік.

– Так, я ж така потворна і жахлива, що здатна лише стрибати з одного ліжка в інше! Можу бути з кимось тільки в якості постільної іграшки, чи не так? Привіт зранку через водія! І потім ніяких звісток! Ані повідомлень, ані дзвінка! Не знаю, кому ти там телефонував, та схоже сплутав номери! Тільки плітки, як ти втік від однієї коханки до своєї плантації китайських коханок!

Дем’ян завмирає на хвилину.

– Все було зовсім не так, – починає він, але я його перебиваю:

– Знаєш, що? Байдуже. Я не жалкую. Ні про що. Думай, що хочеш. Але я знаю, що такі як ти, та навіть цей Олексійчик, ні за що в світі не подивляться на таку, як я! І сталось у нас щось тільки через довбаний збіг обставин.

– То ось чим ти все, що між нами було, називаєш? «Збігом обставин»? – його обличчя кам’яніє.

– Так! Бо те, що мені вдалось отримати твою увагу, велика вдача. Я провела чудовий місяць, але більше так не могло продовжуватись. І от, щойно дія припинилась, ти бачиш в мені те, про що всі там говорили! Товста, бридка підстилка. То от вона справжня я! Ніяка я не вишукана красуня. І ніякі розкішні плаття цього не змінять! Задоволений? А тепер бувай.

Розвертаюсь і йду геть. Якраз неподалік від клубу стоїть таксі. От до нього і прямую.

Позаду чується злий рик і гуркіт, ніби хтось з усієї сили гамселить по стіні.