ГЛАВА 35

Половину робочого дня я проводжу у кабінці туалету, те й роблячи, що тікаючи туди витерти сльози. Та чим ближче до вечора, тим більше сліз набігає. Від Дем’яна немає жодних звісток.

Однак серце чомусь відмовляється вірити мозку, що все скінчено.

Вдома мене, як завжди, зустрічає голодний Дракон і на диво похмура Кітті.

Але ні я, ні вона не в настрої ділитись переживаннями, тому ми вмикаємо якусь романтичну комедію, аби відволіктись, і достаємо стратегічний запас морозива з морозилки. І байдуже, що на дворі зима.

Вже перед самим сном не витримую і запитую у «дяді Гугла» про Дем’яна. До глибокої ночі читаю всі статті, які можу знайти про благодійний вечір і термінове відбуття мільярдера кудись у Китай.

Мільярдера? Небо! Кітті його мільйонером називала, я й того не усвідомлювала. А тут виявляється, він і зовсім мільярдер!

Я мабуть взагалі поряд із ним смішно виглядаю. Роздивляюсь кілька фото, які знаходжу з прийому. Ого, а я тут нічогенька така! Не дивно, що тріо мене не впізнало. Я сама себе не впізнаю.

Окрім цього, кореспонденти та ведучі тільки будують гіпотези: чи то Дем’ян тікає від нової коханки, чи навпаки, вирішує нарешті зайнятись особистим життям, і тепер тікає до коханок.

Якийсь блогер навіть намагається довести, що він полюбляє чоловіків, просто це приховує. Хтось пише, що у нього плантація з китайців, які задарма на нього працюють і тепер зчинили бунт. Одним словом, маячня, одна безглуздіша за іншу.

Так і засинаю, уявляючи Дем’яна на плантації китаянок, які бунтують тим, що знімають свої мокрі від роботи футболки.

Зранку шеф дозволяє не виходити, а з’явитись одразу на корпоратив. Сьогодні і без того скорочений день, а на додачу у мене все здано, тому довго молити не доводиться. Тільки просить якомога краще підготуватись.

– Хіба Дем’ян за тобою не заїде? – дивується подруга моєму проханню підвезти мене.

– Ні. Він взагалі більше не з’явиться, – мимрю під носа.

– Ви що, посварились? Рисько... – співчутливо дивиться подруга, намагаючись підібрати слова.

– Поговорімо пізніше, гаразд?

Вона з розумінням киває.

– А як же корпоративна місія втерти зміюкам носа? – все ж таки питає Кітті.

– Шеф мене запросив, – байдуже потискаю плечима.

– М-да, ще б місяць назад я за тебе невимовно раділа б. А тепер навіть знати не хочу, як він це зробив, – морщить вона носик.

– Сказавши правду.

Саме те, що сказав би чоловік, дивлячись на мене без зілля: затовста, нижча по статусу, не гідна. Навіть шеф так вважає, а той же Дем’ян «вище» за нього на всі три голови.

Кітті сумно на мене дивиться.

– А знаєш що? Твоє головне бажання було ж не зустріти своє кохання, а втерти носа тим падлюкам. Тому, байдуже, який там шеф. Ми використаємо його на свою користь, – промовляє вона з перебільшеним ентузіазмом.

– Не потрібні мені ніякі зміюки. Більше не потрібні, – відводжу погляд. – Та й корпоратив мені цей більше не треба. Може взагалі вдома залишитися? Скільки не ходила на них, пропущу ще один. Нічого не зміниться.

– Ти не можеш! Якщо ти не прийдеш, то здасися без бою! Доведеш лише, що вони весь цей час були праві, – гарячково заперечує Кітті.

– Хай і так.

– Орися, яку я знаю, ні за що б просто так не здалася! Тим паче, – переходить подруга на змовницький шепіт, – раптом Дем’ян туди прийде? Побачить тебе, таку вродливу, і ви одразу помиритесь.

Про помиритесь вона загнула. Але можливо, дійсно буде бодай шанс вибачитися, пояснити все.

Надія знов придає сил, і ми з Кітті розпочинаємо масштабну підготовку.

Вона стільки наді мною не чаклувала навіть перед благодійним прийомом! Тому, коли я бачу себе в дзеркалі, то не вірю своїм очам!

Волосся вкладене хвилями, з таким собі натяком на зачіски тридцятих років. Макіяж «котяче око» робить погляд сексуальним навіть без моїх зусиль! Губи, під колір сукні, насиченого темно- бордового кольору, надають мені ніби королівського шарму!

Відкриті плечі та волосся, вкладене на один бік, разом візуально витягують шию, роблячи її ледь не лебединою. А розріз до самого стегна надає образу гарячості.

Нехай я і не велика знавчиня брендів, та сукня виглядає розкішно й дорого.

В таку дівчину навіть я б закохалась! Хоча моє серце вже й зайняте.

А що як дійсно, Дем’ян мене такою побачить, і ми будемо разом? Я йому сподобаюсь?

«Ага, так і погодиться витрачати неймовірні кошти на підтримку твоєї краси, коли навкруги багацько і без того вродливих дівчат», – іронізує внутрішній голос. Заткнути б його кляпом, та правду ж голосить.

– Дивно. Михасик трубки не бере... Сподіваюсь, з ним нічого не сталося, – розгублено промовляє Кітті.

Поки я милуюсь результатами її роботи, вона йде дзвонити своєму коханому.

– Можливо, готується до вашого святкування? – Михасик збирався забрати подругу сьогодні ввечері і відвести її у якесь надзвичайне місце.

Вона валізки склала ще три дні тому.

– Він і вчора цілий день майже нічого не писав. Просто повідомив, що з ним все гаразд і перетелефонує пізніше.

Ого! І це Михасик, котрий по її першому подиху вже мчав до коханої? Дивно.

– Я не знаю, що сказати. Хочеш, залишуся з тобою? Або, гайда зі мною? – пропоную.

– Ні, ти що, Рисько! Ти маєш їм всім там утерти носа! А потім ми ще постараємось, щоб твої фото в цій сукні дійшли до Дем’яна і він усвідомив, що втрачає! – усміхається подруга.

– Ти впевнена?

Кітті киває.

– Але у разі чого обов’язково телефонуй!

– Добре-добре, я тобі вже викликала таксі. Якщо на корпорі можна змусити всіх на тебе чекати, то таксисту доведеться за таке багато доплачувати! – жартує подруга і випроваджує мене з квартири.

Хвилювання за Кітті лише посилює погані передчуття щодо корпоративу.

Тому їду я туди як на голках і майже не слухаю балачки водія.

– Ви виходити будете? – цікавиться той. Я з ним вже розрахувалась, але так і не наважуюсь покинути авто. – Чи може чекаєте, поки дворецький вам двері відкриє, – гигикає чолов’яга.