ГЛАВА 34-2

Шеф здивований моєю поведінкою, але помічає Вів’єн і робить вигляд, що нічого не помітив.

Здається, мені надходить якесь повідомлення, але наразі вся моя увага зосереджена на сестрі Дем’яна. А мозок гарячково розмірковує, як себе поводити.

Роблю крок їй на зустріч.

– Вів’єн, привіт, – ох, ну і мимрю я від страху.

Її оцінюючий погляд зверху донизу. Розумію, чому Кітті завжди намагається виглядати як на подіум. Я ж навіть не пам’ятаю, що зранку напнула.

Осмикую худі, я б і джинси поправила, але це вже було б верхом невихованості.

– Ну привіт. Сподіваюсь, сьогодні голова не сильно боліла? – нарешті відповідає. Здається, чи якраз мого головного болю вона дуже сильно хотіла б?

– Не хвилюйтеся, я їй приготував чашку міцної кави, – відгукується шеф, не відриваючись від телефону.

А я заливаюсь фарбою.

Брови Вів’єн злітають вгору і дівчина з німим питанням переводить погляд з боса на мене.

– Це мій шеф, Дмитрій Олексійович, – представляю чоловіка я. – Дмитрію Олексійовичу, це Вів’єн, сестра Дем’яна, тобто пана Золотаренко.

Шеф підіймається, простягаючи руку блондинці.

– Приємно познайомитись. Пан Дем’ян – наш найкращий партнер, – промовляє шеф.

А я ладна застогнати від безвиході! Уявити страшно, якою постаю після таких, здавалось би, формальних слів в очах Вів’єн!

– Не сумніваюся, – холодно відповідає любляча сестра. – Прошу пробачити, у мене тут зустріч.

– Так, звісно. Нам з Орисею також треба поговорити.

Я не знала, що можу залитись фарбою ще дужче.

Вів’єн проходить з гордо піднятою головою далі. Я ж опускаюсь на своє місце на ватних ногах.

– Ти так і не замовила, – посуває до мене мій телефон шеф.

– Угу.

Тепер їсти не хотілося взагалі.

Повідомлень ніяких не має. Мабуть почулося, або комусь іншому надійшли.

Навмання тицяю у меню. Шеф робить замовлення. А я все так само сиджу у прострації.

– Орисю, – гукає шеф.

– Так, – зосереджую на ньому погляд.

– Стосовно моєї пропозиції.

– Слухаю.

– Вчора, ти виглядала просто неймовірно! Я дуже довго розмірковував і наважувався. І... Орисю, будеш моєю парою на корпоративі?

Я підводжу повний здивування погляд на шефа. Він серйозно?

– То що скажеш? Ти завжди мені подобалась, але ці цькування інших. Ти ж розумієш, я не міг собі дозволити бути з кимось набагато нижчим за мене по положенню в суспільстві. Але якщо вже на тебе звернули увагу такі поважні люди, і ти була на тому вечорі, куди я все ніяк не міг потрапити. Тепер ти можеш бути гідною мене супутницею.

Ось це вже щось більш схоже на слова чоловіка, який не під впливом зілля. Звичайно, хіба така як я, заслуговує на щось більше?

Виходить, якби не Дем’ян, то й такого запрошення від шефа я б не дочекалась. І це при тому, що, як він каже, я йому подобалась.

Відчуваю, як хтось пропалює мою спину поглядом. Обертаюсь – Вів’єн.

Вона сидить за кілька столиків від нас. Навпроти неї ще якась дівчина.

Проковтую під її важким позирком. І розвертаюсь назад до боса.

Його погляд не менш важкий, сповнений очікування.

– То що скажеш, Орисю? – втрачає терпіння бос.

А я мовчу. Не знаю, що сказати.

– Прийму це за згоду. Тільки вдягни щось таке ж розкішне, як вчора. Можеш навіть вчорашню сукню. Нехай партнери думають, що навіть рядові співробітники у нас дуже гарно отримують, бо чудово працюють, – він підморгує мені і приймається за свій салат.

Дивлюсь, переді мною також стоїть чашка чаю і десерт. Щось сьогодні всі до мене підкрадаються непомітно. Може і Дем’ян десь недалеко і нікуди він не летів?

Дивлюсь у вікно, але нікого знайомого там не бачу.

– Ти не доторкнулась до їжі, – зауважує шеф, коли завершує зі своїм обідом. – Але воно й на краще, тобі варто слідкувати за фігурою.

Дем’ян мені ніколи такого не казав. Навпаки завалював компліментами.

Знов ці довбані сльози! Лізуть з очей, наче не розуміють, що він був під дією зілля!

– Чого ти? Не плач. На правду не ображаються. Краще я тобі дам пораду, аніж хтось інший.

Угу. За рік від тріо я цих порад наслухалась.

– Ну все, ходімо. Час працювати, – бадьоро промовляє шеф, швиденько розраховується з офіціантом і ми повертаємось нагору.

Наостанок кидаю ще один погляд на Вів’єн. Та вона вже зосереджена на своїй подрузі. І зовсім не усміхається.

Мабуть, єдина, хто зараз сміється, це ворожка Ніна. Адже, коли я приходила до неї, то просила, аби на корпоративі зі мною був шеф. Схоже, моє бажання здійсниться. Але це зовсім не те, що мені тепер потрібно.

Заглядаю в телефон, та строчка повідомлень відповідає пустотою.