ГЛАВА 34

Притискаю руку до грудей. Згадую, що вчора Дем’ян натягнув на мене дорогоцінне кольє. А я його так і не роздивилась.

Як вночі ми його зняли, так більше і не вдягала.

«Можливо, треба було погодитись на пропозицію Вів’єн? Бодай щось залишилось би на згадку», – кепкує внутрішній голос.

Звичайно, я відмовляюсь і від сніданку, і від допомоги підвезти мене на роботу.

На останньому Гектор наполягає, а у мене немає сил сперечатись. Тому швидко перевдягаюсь вдома, перекладаю дрібниці на кшталт перепустки, розчіски, телефону, у звичайну сумочку і повертаюсь до Дем’янової машини.

Мені б зараз думати про те, що я востаннє насолоджуюсь його парфумами, які ще досі зберігаються у салоні. Чи то моя уява? Втім, у будь-якому випадку, єдине, що я можу зараз робити, це слідкувати за диханням, аби мене не вивернуло. Щось мене укачує сьогодні. Може це від нервів? Чи від вчорашніх напоїв...

Коли Гектор нарешті зупиняється, я вилітаю на свіже повітря, не дочекавшись, поки мені відкриють дверцята.

– На все добре, пані Орисю! – прощається водій та їде геть.

Якийсь він похмурий і не сказав «до зустрічі», як завжди.

Не думаю, що Дем’ян жалівся своєму водієві або видав eсі подробиці, але точно повідомив, що більше не бажає мене бачити.

Машина вже давно сховалась за поворотом, а я продовжую стояти і дивитись, як разом із Гектором зникає остання ниточка, що поєднувала нас із Дем’яном.

Можна подумати, я очікувала на інший розвиток подій. Знала ж, що саме так і відбудеться: мене викреслять раз і назавжди. Але ж надія. Триклята штука, що вмирає останньою.

Обертаюсь на будівлю офісу і стогну вголос: мені ж ще цілий день на похмільну голову тут протриматись! Тим не менш, робити нічого, мушу йти працювати.

«Може, він ще напише? Може, у нього просто термінові справи?» – десь на задвірку свідомості метушиться думка.

Як би не старалась від неї відмахнутись, набридлива думка повертається.

– Орисю! А де твоя щаслива усмішка, що так тішила моє око останній місяць? – зупиняє на вході пан Василь.

– Доброго ранку, – вимучено посміхаюсь.

– Бачу, хтось не дочекався завтрашнього корпоративу і почав святкувати раніше, – підколює охоронець.

Стоп. Що?

– Як це завтра корпоратив? – витріщаю очі на охоронця.

– То ж він у вас тридцятого, а сьогодні двадцять дев’яте, – усміхається чоловік. – Хоча б сукню не забулась обрати?

Сукня. Від Дем’яна. Ледь стримую непрохані сльози від згадки про мого блондина.

– Но-но, дівчинко. В тебе ще є сьогоднішній вечір для пошуку. Не хвилюйся ти так, – намагається заспокоїти збитий з пантелику пан Василь.

Мовчки киваю, і схлипуючи, проходжу турнікет.

Зайшовши до ліфту намагаюсь заспокоїтись, зараз ще з тріо зіткнутись. Останнім часом вони мене не чіпали. Але мій засмучений вигляд може стати сигналом для їхньої атаки.

Двері ліфту відчиняються, не встигаю я зробити і крок, вгадайте, кого бачу? Самовдоволених нахаб, що шкірять зуби. Проходжу повз, старанно ігноруючи їх.

А вони за мною. Точно щось задумали!

Знімаю куртку, йду до робочого місця.

А вони не відстають! Тримаються позаду. Дратуючи ще сильніше.

– Ну, чого вам? Кажіть вже свою гидоту, що збирались, та забирайтесь звідси! – не витримую, різко зупиняюсь і гаркаю на них.

Анжела самовдоволено зубоскалить і шепче Мілані з Бетою, звичайно «шепче» так, щоб я точно почула.

– Бачите, яка нервова. Я ж вам казала, що він її покинув сьогодні, – скалиться руда секретарка.

– На очі всі ознаки розбитого серця, – піддакує їй Мілана з поважним виглядом.

– А ти гарно на цьому знаєшся, чи не так? – огризаюсь їй.

Бісять. Звідки вони взагалі про це дізнались?

Тріо здивовано піднімає брови.

– Ти диви, покровителя більше немає, а вона все така ж смілива, –  коментує Мілана.

– Коли від тебе вночі тікають, мало приємного, ага?– вставляє коментар Бета.

Вона мене намагається скомпрометувати, чи себе? Схоже, не ту з тріо я вважала весь час тупою. Віддаю це почесне звання тобі, Бето.

– Краще поскигли з цього приводу своїм подружкам. Від мене співчуття не дочекаєшся, – відрубаю їй.

– Пухляшечко, ти забуваєшся, де твоє місце! – погрожує Мілана.

– Не знала, не знала та й забулась, – згадую приказку своєї класної керівниці. – Я й гадки не маю, де ви набралися всіх цих пліток. Втім мені зовсім не шкода, що у вас настільки все погано з особистим життям, що ви невідривно слідкуєте за чужим.

– Ти пошкодуєш про свої слова! – о, здається, я сильно зачепила Мілану.

– Можеш прикидатись, що все добре, скільки хочеш. Але кожне друге видання розмістило у себе статтю, що твій Золотаренко був учора на благодійному вечорі з якоюсь красунею, – мої очі на цих словах лізуть з орбіт. Вона мене красунею обізвала? Чи Дем’ян був ще на якомусь благодійному вечорі? – О, судячи з твоєї реакції, ти не знала про це.

Ледь не сміюсь вголос від самовдоволеної рожі Анжели. Цікаво подивитись на її реакцію, коли побачить фото «красуні» і зрозуміє, що то була я.

– Ага. Вони поїхали додому раніше, майже одразу після звершення основної частини, – пихато додає Бета.

Схоже, її слова мали б мене зачепити, але я знаю, що вечір у тієї красуні з Дем’яном був пречудовий. Тому складаю, руки на грудях, усміхаюсь і демонструю повну готовність слухати далі.

– Вночі він поїхав до аеропорту. На приватний літак. Але вже сам. Подейкують, що летить святкувати Новий рік десь в екзотичному місці, – продовжує Анжела.

– Це все? – єхидно питаю.

– Такі чоловіки, як він, полюбляють різноманітність. Тому радій, що тебе він ще довго витримував, – вклинюється Мілана.

– Не тому ви, раптом, завжди все в трьох робите?

– Ти забила останній цвях у кришку своєї труни, – крижаним тоном промовляє Мілана.

– Мілано, ти повторюєшся, – розвертаюсь аби піти геть. Натомість натикаюсь поглядом на шефа.