ГЛАВА 30-2

О як... То «хижачки» так багатіють? Отримують відкупні від сестер?

– Мовчиш? Може, хочеш залишити собі це кольє? Скільки воно коштувало, тисяч десять? Хоча судячи із діаманту посередині, і всі тридцять.

Якого діаманту? Від якого кольє? Я вмить холону. Про що це вона? Рукою тягнусь до своєї шиї.

Дійсно, висить якась прикраса. Як? Коли? Звідки? Намагаюсь пригадати, коли Дем’ян міг мені її почепити.

Точно не під час поцілунку. Мабуть, під час того, як поправляв мені зачіску. А я так була зайнята макіяжем, та й взагалі нервувала, що навіть не надала значення його діям. Далі одразу знайомство з сестрою... Тільки зараз помічаю, наскільки ця прикраса виявляється важкою!

Хоча, можливо, вагу додає усвідомлення ціни, і якщо я це кольє загублю, то нирку точно доведеться продавати.

– То яке твоє рішення? – нагадує про себе Вів’єн.

Рішення? Осмикую руку, якою все ще тримаю прикрасу. Збоку мабуть двозначно виглядає.

Фокусую погляд на дівчині перед собою. Біле коротке волосся, блакитні очі і біла сукня в камінцях – вона нагадує крижану королеву.

Мене починає переповнювати обурення, що мене прийняли за продажну дівку. А разом із цим бажання розревітися й втекти досягає свого піку. Єдине, що мене стримує – це усвідомлення ціни моєї шиї. Точніше того, що на ній висить. Тікати з сяючим діамантом дуже погана ідея.

Розумію, що в мене немає іншого виходу, як залишитись і принаймні дочекатись Дем’яна, аби віддати цю петлю, що заважає дихати.

І просто зараз, я маю постояти за себе. Те, що переді мною сестра Дем’яна, не дає їй право так зі мною розмовляти.

Але як дати гідну відсіч, я й гадки не маю. Що зробила би Кітті?

Мабуть, взяла б гроші, а потім знайшла б Дем’яна. Можливо навіть віддала б їх йому, але це вже залежить від того, наскільки її образили.

А бабуся? Що б вона зробила? Палицею дала б по потилиці? Якщо чесно, мені навіть важко уявити, аби моя ба потрапила в таку ситуацію.

Залишається щось вигадати самій. І я не находжу нічого ліпшого за:

– Мені прикро, що я справляю таке враження на оточуючих. Та ще більше мене обурює твоя недовіра братові. Невже ти думаєш, що він настільки дурний, аби перша-ліпша дівчина з села могла обвести його круг пальця? – намагаюсь надати погляду максимальної холодності, на яку здатна. І, не дочекавшись відповіді, обходжу Вів’єн.

Сама знайду, де сісти, чи просто осторонь зачекаю на Дем’яна.

Головне тримати спину рівно, поки красиво йду вглиб зали.

Думки ж все одно метаються. Переважно докоряючи через кинуту фразу про село. Видала, що дійсно є селянкою. Хоча чого через це взагалі соромитись? Меншою людиною я від цього не стаю.

Можливо, я була надто груба із нею? Вона ж про брата турбується, хоч і таким дивним способом. Треба було по-іншому відповісти.

Та як каже бабуся: «що було, того не повернеш». Тому намагаюсь приборкати непрохані і спізнілі поради внутрішнього голосу. А заразом знайти гарне місце, де зачекаю на Дем’яна.

Вирішую підійти до одного з плакатів, на якому розписана програма вечора. Бодай чимось займусь.

Не встигаю навіть зір сфокусувати на строчках, як позаду хмикають:

– Сподіваюсь, ти насправді така, а не просто надто хитра і розіб’єш братові серце, прихвативши половину його майна.

Ох, Вів’єн, ти б знала, наскільки мені байдуже до його майна. Та й за його серце я б не хвилювалась. Вип’є антидот і єдиними, хто постраждає, будуть я і моє серце.

– Твій брат надто чудовий. Гадаю, він зміг би розтопити серце будь-якої мисливиці за грошима, – відповідаю з сумною усмішкою.

Вів’єн уважно дивиться на мене:

– Не хотіла псувати тобі враження від прийому, – зарахую за вибачення. Схоже, більшого від неї все одно не дочекатись. –  Ходімо, я тебе познайомлю з найкращою прикрасою будь-якого світського рауту. Флорентіною Олегівною.

Як? Небо, та я ж таке й не вимовлю! М-да, схоже, різниця між селом і світським містом все ж є. Де Орися, а де Флюро... Флеро... Флорентіна.

Точно! Це ж підвид троянд. Бабуся їх колись саджала в садочку.

Пригадавши таку деталь, одразу підбадьорююсь. Плечі трошки розправляю, шию тримаю рівно – одним словом, в повній готовності зустрічати світських левиць.

– Тільки хочу попередити, вона трішки екстравагантна. Тож, не дивуйся, – інтригує Вів’єн.