ГЛАВА 30

Вів’єн! Це вона! Сестра Дем’яна! Наше знайомство відбувається так швидко! Я не встигла морально підготуватися. Думала, ми спочатку пройдемо до зали, я трошки освоюсь, і тоді мій супутник скаже «Гайда, познайомлю тебе зі своєю сестрою».

Тоді у мене був би шанс втекти через вікно в туалеті... Принаймні я б могла втішати себе такою думкою. А куди ти дінешся з ґанку? В туалет у кущі? «Ой, пробачте, побачила за поворотом такі пишні, я обов’язково повинна там відмітитись! Бувайте!»

– Вів’єн! – привітно усміхається Дем’ян і цілує сестру в щічки. – Знайомся, це Орися. Моя дівчина.

Тепер на мене дивдяться дві пари блакитних очей. Або ж чотири океани. Два з цікавістю маніяка-вбивці, а два з теплотою.

Хоча серце з радістю ще б слухало й слухало, як Дем’ян називає мене своєю дівчиною. А от душа відчайдушно намагається покинути тіло.

– Орисю, моя сестра, Вів’єн.

Від хвилювання ще трошки, і зроблю реверанс.

– Яка ти налякана, дівчинко, я тебе не з’їм. Брат мені стільки хорошого про тебе розповідав, що я не могла дочекатися знайомства з тобою, – вона бере мене під руку .

– Тому перетворювалась на крижану статую, стоячи в такий мороз на вулиці? – в питанні Дем’яна чується відверте піклування про сестру.

– Хто ж знав, що ви так довго будете там вовтузитись, – гордо відповідає справжня красуня, спрямовуючи при цьому хитрий примруж своїх гарнючих очей на мене.

Ледь не починаю червоніти, згадуючи, через що ми так довго збирались в машині. Дем’ян помічає мою реакцію і квапиться відволікти увагу сестри на себе.

– Я вронив телефон і ніяк не міг його знайти, – нишком підморгує мені.

Він робить жест рукою, запрошуючи нас першими зайти в приміщення.

У холі присутнє невеличке метушіння: хтось чекає своєї черги пред’явити запрошення, хтось крутиться біля гардеробу, хтось чепуриться біля дзеркала, хтось вітається.

Намагаюсь не сильно по сторонах витріщатись. Тому і розгледіти інтер’єр довкола не виходить. Помічаю лише сяючу мармурову підлогу, яка віддзеркалює величезну яскраву люстру. А ще погляд вихоплює вишукану ліпнину на стелі.

– Щось у тебе телефони почали частенько ламатись, – підмічає Вів’єн.

А я знову ледь не червонію, пригадуючи, хто винен в останній заміні телефону.

– Є таке, – легко погоджується чоловік. – Останній взагалі потрібно повернути в магазин. Суцільний брак.

Дем’ян демонструє розпоряднику наше з ним запрошення. Вів’єн – своє. Невже вона нікого не взяла, як свого плюс один? Навіть подругу? Хоча мабуть для неї такі заходи – рутина, та й подруги, скоріше за все, мають власні «перепустки».

Тим часом усміхнений розпорядник прийому пропускає нас за обмежувальну лінію, вглиб холу.

Дем’ян допомагає мені й сестрі зняти верхній одяг.

ЇЇ біла, довга сукня так і лине до полу, охоплюючи струнку фігурку. На шиї та руці вилискують дорогоцінним камінням кольє і браслет.

– Віднесу до гардеробу. Розкажи Орисьці, що тут до чого, – звертається  Д’м’ян до Вів’єн.

Потім нахиляється, цілує мене в щічку.

– Не хвилюйся. Ти – неймовірна. А я за мить повернусь, – шепоче на вушко. – Усміхнись.

Дочекавшись мого кивка і усмішки, рушає здати наші речі.

Його сестра тим часом бере мене під руку, і ми заходимо до зали.

Йдемо вздовж величезного приміщення. Вів’єн періодично з кимось вітається кивком голови.

Вона веде себе вільно й невимушено. На відміну від мене. Відчуваю ніяковість і напругу поряд із нею. Та й блиск величезних вишуканих люстр також не додає впевненості. Все тут просто кричить про неймовірну розкіш.

Круглі столики розташовані в протилежному від нас кінці, прямісінько перед сценою.

На сцені ведуться приготування. Гості ж стоять невеличкими групками по всьому приміщенню. Деякі вже зайняли місця.

Може, мені варто першій заговорити? Свійські, тобто світські розмови про погоду? Не прийме це за знущання?

І про її плюс одного не спитаєш. Спитати, де будемо сидіти? Але ж не хочеться здатися невігласкою, якщо у них є якесь правило для розсадки, якого я не знаю.

Навіщо я тільки погодилась сюди прийти? Вся затія з зіллям була для того, аби на корпоративі не оганьбитися. А не для того, аби оганьбитися перед всіма «вершками» суспільства.

– Розслабся, я нікому не дам тебе скривдити. І сама не буду. Чомусь мій брат занадто зачарований тобою.

На останніх словах я збиваюсь з кроку.

– Але якщо я дізнаюсь, що ти чергова мисливиця за його статком, – багатозначна пауза. – Раджу одразу відступити, – вона різко зупиняється переді мною і дивиться прямісінько в очі.

Зазирає ніби в саму душу. Аж моторошно стає.

Її погляд чимось нагадує Дем’янів, тільки більш холодний, розважливий і небезпечний.

 – Дем’ян – моя найдорожча в світі людина. І я надто його люблю, аби дати якійсь приїжджій дівчині зробити йому боляче. То скільки ти хочеш? – нахиляє голову вбік і зацікавлено підіймає одну брову.

Скільки Дем’янів я хочу? Геть не встигаю за ходом її думок.

– Ти про що?

– Не зображай із себе дурненьку. Можливо, на братові це й спрацьовує, але точно не на мені.

Схоже, вона починає сердитись. У мене дійсно неймовірно шкідливий талант виводити людей з себе!

– Та мені й одного Дем’яна вистачить. А у тебе є ще один?

Ні, звичайно якщо я з’явлюсь на корпоративі з двома Дем’янами, то викличу справжній фурор. Але чим більше про це думаю, тим чіткіше усвідомлюю: ні фурор, ні корпоратив мені без Дем’яна не потрібен.

– Ха-ха. Як смішно, – саркастично каже Вів’єн. – Гаразд. Тоді пропоную тобі п’ять тисяч доларів.

У них сімейне бути щедрими? Чи я чогось не збагну?

– Навіщо?

Вів’єн втрачає терпіння: закочує очі і глибоко зітхає.

– Щоб ти назавжди забралась від мого брата.

Друзі, що скажете про Вів’єн? Як вона вам?