ГЛАВА 29

– У вікні! Вже п’ять хвилин чекаю, аби скинути тобі твої речі. Які ти забулась! – втрачає терпіння сусідка.

– Так, вибач... А як наші труби? Не сильно вередують?

– Да шо з ними станеться? Виходьте вже, поки я в крижану статую не перетворилась.

– Так-так...

Показую Дем’яну, щоб йшов за мною і виходжу на вулицю.

Бр-р. Як тут холодно у туфельках.

Кітті на сходовій клітині на кілька поверхів нижче нашого.

– Лови! – кричить і кидає якийсь пакунок.

– Мені здається, чи це не дуже гарна ідея, – коментує політ моїх речей Дем’ян.

– Сподіваюсь, там не мій телефон.

І ми разом слідкуємо, як пакунок застряє на дереві.

– Ой! – вигукує подруга. – Я випадково! Але ж ви тут якось розберетесь, так?

І вона зачиняє вікно, навіть не дочекавшись нашої відповіді.

– Там дуже потрібні тобі речі? – з надією, що ні, питає Дем’ян.

– Підозрюю, телефон, сумочка і косметичка, аби привести себе до ладу...

Одним словом: доводиться Дем’янові діставати мою сумочку. На щастя він високий, кілька підкинутих камінчиків прямісінько у ціль, потім озброївшись палицею, він зрештою збиває пакунок з дерева.

Щойно речі опиняються в моїх руках, як на все подвір’я лунає голос шефа:

– Орисю!

Дідько! Душа холоне від поганого передчуття.

Ми з Дем’яном обертаємось на голос. Але біля парадного нікого немає.

– Орисю! – ще раз лунає голос шефа.

І чого він хоче своїм криком домогтись?

Піднімаємо голови і бачимо шефа, який визирає з вікна.

– Мені здається, чи це ваша квартира? – питає Дем’ян і повертає зосереджений погляд на мене.

– Угу, – брехати немає сенсу.

Раптом маківка шефа зникає, натомість з вікна вилітає подушка. Потім з’являється Кітті.

– Ой, я випадково! Не думала, що влучу. Підбереш будь-ласка?! – подругу поганенько чути, але основний посил її слів розумію і йду забирати предмет.

На вулиці взагалі-то мороз! А я у саменьких туфельках! Дякувати небу, що принаймні грязюки немає, всі доріжки вичищенні.

Дем’ян без слів розуміє моє дрижання, накидає на плечі своє пальто, сам забирає подушку, і ми пірнаємо в машину.

Я одразу використовую його пальто як ковдру. Дем’ян же повертається до мене.

– І що це було?

– Кітті хотіла поцілити в мого шефа, але промазала.

– Це я бачив. Що твій шеф робить у вас на кухні?

– Мене чекає.

Вгадайте що? Я знову приголомшила Дем’яна!

– Тобто?

– Кітті його там закрила.

Треба бачити очі Дем’яна. Здається, хтось ревнує і починає не на жарт біситись, що я кажу непов’язану нісенітницю.

– Ну, у мене був відгул, а він вирішив провідати. А Кітті його послала, а там вже ти підіймався. І вона не придумала нічого кращого, аніж закрити його у нас на кухні.

– А де ти була весь цей час?

– У ванній. Ховалася, щоб він мене не побачив.

– Тобто він тебе переслідує і ти його боїшся? – Дем’ян стає все більш і більш похмурий.

– Небо! Що ти! Ні. Здається ні... Точно ні, – не на жарт лякаюсь я його слів.

– Тоді чому ти сама його не вигнала?

– Я б не змогла так, як Кітті... І взагалі, він же мій бос... І не хотіла тебе засмучувати перед прийомом. Ми ж так на нього чекали... Я не знаю, чого він приперся. Казав, перевірити, як я, і побалакати...

Ще трошки, і я почну плакати! Занадто багато потрясінь за останню годину, та навіть менше! І не хочеться, аби Дем’ян думав, що я йому брешу. Я вже й так його почуття обманула зіллям.

– Тихіше-тихіше, Рисько. Я просто за тебе хвилююсь. Він тебе ображав? – Дем’ян лагідно обіймає мене.

– Ні. Після твоєї епічної появи в нашому офісі він як шовковий, – усміхаюсь.

– От і добре. Якщо він щось зробить, будь-що, ти ж мені скажеш, так?

Киваю, погоджуючись.

– Тоді може повернемось до оцінки твого вбрання? Здається, твоя подруга нас дуже нахабно перервала.

Чоловік нахиляється і цілує мене. Скільки ж голоду в кожному його дотику! Легка тканина сукні не допомагає стримати жар його долонь. Чи може. вони вже пролізли під одяг? Хто його знає, Дем’ян занадто вправний, аби така як я, могла за ним вслідкувати.

В якийсь момент чоловік робить невловимий рух, і я опиняюсь в положенні лежачи, спиною на сидінні. А він зверху.

На мить лякаюсь за зачіску, яку так старанно вкладала Кітті. Але відчуваю, що Дем’ян підклав свою руку мені під шию, притримуючи мене. І так, щоб жодна шпилька не була задіта.

Сильно похвилюватись за свій зовнішній вигляд мені не дають. Палкі вуста забирають в вирій почуттів і емоцій, в якому кожний міліметр мого тіла стає оголеним нервом.

– Пане, приїхали, – стукає у перегородку Гектор.

Після того, як він одного разу застукав нас, коли я сиділи на колінках у Дем’яна й ми палко цілувались, водій не ризикує самостійно відчиняти віконце.

І добре. Бо зараз би він застав ще більш непристойну картину! Щоки одразу обпалює жаром! Небо! Який же в мене, мабуть, зараз вид.

Дем’ян бачить мій рум’янець і тихенько сміється, уткнувшись мені в плече. І немає в цьому нічого смішного! Та Дем’яна моя реакція щоразу дуже тішить.

– Дай нам, будь ласка, одну хвилину, Гекторе!

– Так, пане. Щойно дасте сигнал, я під’їду до входу.

О, так ніхто й не помітить, що ми довго вовтузимось, перед тим як вийти.

Дем’ян тим часом підводиться і допомагає сісти мені.

Поки я оновлюю макіяж, чоловік поправляє мою зачіску ззаду. Добре, що помаду Кітті нанесла мені якусь максимально стійку і закріпила ще чимось. Хоча на смак воно гидке. Та Дем’ян не скаржився, навіть навпаки, здається дуже насолоджувався. Тому лише освіжаю блиск, а також ще трошки туші додаю на вії.

От Дем’янові потрібно трошки більше часу. Та дзеркало відображає ідеальну зачіску, наче й не було ніяких палких обіймів і затискань на сидінні машини. Оце ти дожилась, Рисько! Але ж із таким чоловіком можна, зовсім трошки, правда?