ГЛАВА 28-2

Ми з Кітті переглядаємось. Вона мчить до дверей і намагається не дати їм відкритися. Я кидаюсь їй на допомогу.

– Не виходь! – судомно думає, що сказати. – Я гола!

– Тебе роздягнув кур’єр? Це що за сервіс такий? – з недовірою питає шеф.

– Не твоє діло! Радій, що взагалі впустила!

Чую, як хмикає на кухні шеф, але на двері тиснути припиняє.

Кітті ще залишається стояти біля дверей, а я приношу їй стілець, аби підперти ручку. Щоб шеф не зміг вийти.

– Ти що, мене закрила? – питає шеф.

Дем’ян починає знов стукати у двері.

– Тобі здалось! – огризається подруга.

Я біжу до себе в кімнату, збирати сумочку і всі необхідні речі для прийому.

Кітті тим часом йде відкривати двері.

– О, Дем’ян! Ти прийшов. Вау, які квіти. Дякую. Зажди хвилину, –  знов до болю знайомий шурхіт тканини і звук дверей, які захлопують.

– У-і-і, – на ходу пищить подруга, біжучи до мене.

– Кур’єр збагнув, що забрав твій одяг, і повернув його? – іронізує шеф з кухні.

– Ти чай зробив? – гаркає на нього Кітті. – Ні? От іди роби і не заважай жіночому щастю!

– Знав би, що ваше щастя – бігати без одягу перед кур’єром, – обрав, би іншу професію.

Кітті на це лише кривить мордочку, передражнюючи його, і протягує мені букет.

Вау! Та він розкішний! Червоні, бархатні троянди, разом з білими, вкритими бусинками. І все оздоблено гілочками листя, різної форми. Весь букет на додачу вкритий золотистими блискітками.

– Навіть записка є, – Кітті також в захваті.

«Подумав, що різноманіття в букетах не завадить ;)». Усміхаюсь. І нюхаю свій подарунок.

– Яка краса! – не втримуюсь і вигукую.

– Орисю? – одразу реагує шеф.

Притуляю букет до рота, бо руки зайняті. Однією я його не втримаю. Налякано дивлюсь на Кітті. Кітті на мене.

– Це голосове від неї! – знаходиться з відповіддю подруга.

– Випусти! – наполягає шеф і стукає по дверях.

– Який недовірливий, – фиркає подруга.

Я віддаю їй букет, підхвачую накидку і кидаюсь до вхідних дверей.

Шеф знову стукає по дверях кухні, ще трошки і виб’є.

До квартири заходить Дем’ян.

– У вас точно все гаразд? Я почув якийсь дивний шум.

– Так-так, просто... Е-е... Труби на кухні забились. Але нічого страшного, зараз я покличу Михасю, він все владнає, – останнє речення подруга промовляє з натиском, явно даючи зрозуміти, кого саме «владнають», якщо буде шуміти.

– Пішли, – кажу пошепки Дем’янові, беру його за руку й стрімко вилітаю в коридор.

Кітті захлопує двері, наостанок встигаю одними губами сказати їй «дякую».

Викликаємо ліфт – не готова я в такій сукні, ще й на таких підборах, спускатись з десятого поверху, – і я нарешті полегшено зітхаю.

– Не хочеш пояснити, що сталось? – питає Дем’ян.

– Непередбачувані обставини і робочі полтергейсти.

– Знов Дракон бешкетує?

– Можна і так сказати...

Заходимо в ліфт. Щось вигадувати сил нема. Ну шеф і задав драйву вечору. А все так спокійно починалось!

Треба попросити Кітті, щоб та написала, як все завершиться і у випадку чого кликала. А то ж весь час за мене огрібає.

Перебираю свою накидку. І усвідомлюю, що я забулась взяти сумочку! Дідько!

– Орисю, ти чого мені телефонуєш? – питає Дем’ян, показуючи на екран свого мобільного.

На ньому написано «Риська» і два смайлики сердечком.

– Схоже, у тебе є ще одна Орися, – демонструю пусті руки з однією лише накидкою.

– Що? Тут же твоя світлина! – дивиться на телефон і нахмурює брови.

– Немає.

– Схоже, глюк якийсь. Щось цей телефон забагато висне. В будь-якому разі, ти одна-єдина моя Орися.

– Отже, є ще хтось, – жартівливо примружуюсь.

– Почалось, – закочує очі Дем’ян і, усміхаючись, обіймає. – Ти ж знаєш, що немає.

Телефон Дем’яна знов грає.

– Може, відповісти? Дізнаємось, чого я від тебе хочу, – пропоную Дем’янові, коли ми виходимо з ліфту і він вимикає звук дзвінка.

– Гадаю, я вже знаю, – за руку притягує мене до себе Дем’ян. – По-перше, як прекрасно ти сьогодні виглядаєш. Не припиняю тобою захоплюватись, – ніжно гладить щічку.

Нахиляється і цілує мене.

Потік думок одразу ж обривається, щойно вуста чоловіка накривають мої.

М’який поцілунок переростає у більш пристрасний та сповнений невисловленого бажання. Навіть з’являється думка «Може ну його, той благодійний вечір. Поїдемо, краще, до нього додому».

Телефон Дем’яна знов починає дзвонити.

– А ти настирна! – з жалем відривається від мене чоловік і зрештою бере слухавку. – Алло?

– Дай їй трубку, – чується злий голос Кітті з телефону.

Дем’ян здивовано дивиться на мене і передає телефон.

– Так? – не менш здивовано звертаюсь я до голосу в трубці.

– Якщо я зараз побачу, що бодай одна волосинка лежить не так, як я її вклала, я тобі такі поцілунки в під’їздах влаштую!

– А ти де? – обертаюсь на сходи й ліфт.