ГЛАВА 28

Тепер блідну і я. Що йому треба?

Кітті показує руками сховатись.

– Дем’ян, – так само одними губами кажу їй.

Подруга з розумінням киває, чекає поки я все ж пірну за найближчі двері і відчиняє шефові.

– Що треба? – не дуже люб’язно питає Кітті. Майже впевнена, руки вона склала на грудях.

– Розумію, під час нашої останньої зустрічі я показав себе не з кращого боку. Але хотів би виправитись.

– Це мені? – з нотками огиди питає мій янгол-охоронець.

Не втримуюсь і роблю собі щілинку, не до кінця відкриваю двері, аби побачити, що ж там таке в руках Олексія Дмитровича.

Втім замість шефа я бачу здоровенний букет. З ліліями. Цікавий вибір. Не знаю, що ще про це думати.

– Орисі. Хотів би передати їй особисто, – каже шеф десь з-за букету.

– О, дякую. Я їй передам, – і Кітті тягнеться забрати мій подарунок.

– Можете покликати її? – шеф робить крок назад.

– Можу, але не бачу сенсу. Її немає вдома.

– А коли вона буде? – наполягає бос на своєму.

– Завтра. На роботі.

– У неї все гаразд? Вона ще ніколи не брала відгулів, і я вирішив її провідати, – бос навіть обережно намагається визирнути з-за плеча подруги.

Але Кітті йому не дає.

Я ж, про всяк випадок, забираю свого носа від щілини.

– У неї все чудово. А я поспішаю. Дякую, що зайшли і бувайте, – чую якийсь незрозумілий шурхіт і звук дверей, які зачиняються.

Обережно визираю з-за свого укриття. Бачу Кітті з букетом в руках. Невже хтось сумнівався, що вона забере його?

Піднімаю брови у німому питанні. Кітті у відповідь притискає вказівний палець до вуст – «тихо». І визирає у вічко.

Підкрадаюсь ближче до неї і зазираю у щілину для ключів. Бос стоїть перед сходами і щось дивиться в телефоні.

Може він домовиться, щоб нам дерев’яні вікна замінили на пластикові?

Втім, впродовж декількох довгих митей нічого не відбувається. Я вже навіть лякаюсь, чи не приклеївся він там? Хоча, звичайно, більше боюся, щоб вони з Дем’яном не пересіклись.

Нарешті шеф робить перший крок сходами, другий, і йде геть. І чого він сходами поперся?

– Ну і приставучий тип, ледь букет з його клішень витягла, – жаліється подруга, після того як ми вичікуємо хвилину, про всяк випадок. Для певності.

– Бо він був для мене, – забираю собі предмет нашої дискусії.

– Навіть ніякої записки не залишив. Що за дилетант!

– Та ну, Кітті. Мені здається, він дійсно намагався виправитись...

– У нього було майже три тижні! Хотів би – вже давно тебе кудись покликав. А приходити у твій вихідний – поганий тон.

Раптовий дзвінок у двері змушує нас з Кітті одночасно здригнутися.

– Кітті – це я, – промовляє... ШЕФ!

Переглядаємось, і подруга показує повертатись назад до схованки.

Щойно я зачаїлась, разом з букетом, Кітті відчиняє двері.

– Слухаю, – подруга «сама гостинність».

Всім своїм виглядом намагається дати зрозуміти, що шефові тут не раді.

– Здається, я чув голос Орисі, – починає Олексій.

– Коли здається, хреститись треба, – відповідає подруга і зачиняє двері.

Та бос їй не дає, підставляючи ногу.

– Думаю, я краще почекаю на неї тут, – і він робить шаг всередину!

Та Кітті всіма силами – і звідки тільки в неї їх стільки!? – чинить опір.

– Не маєш права! Тебе не запрошували, тому це не пристойно.

– А пристойно залишати чоловіка на порозі? Взимку? – не відстає шеф і намагається прорвати оборону Кітті.

Десь я вже цю картину бачила, і нічим хорошим вона не закінчилась. Під нічим хорошим я маю на увазі зустріч Дем’яна і боса!

Але ж і вийти теж не вихід... Хоча... Дивлячись, що він хоче.

– Чого тобі від неї треба? – схоже, Кітті зі мною на одній хвилі міркує.

Відповісти шеф не встигає, бо роздається дзвінок в домофон.

– Так? – підіймає Кітті слухавку.

Не чую, що їй відповідають, але здогадуюсь, що то Дем’ян вже приїхав, бо подруга відкриває двері.

– Кур’єр, – так і бачу, як вона «мило» шкіриться. – Я так подумала, можеш зачекати на неї тут.

Подруга відкриває двері, бере шефа за лікоть і тягне в бік кухні.

Я ж ховаю свій ніс, аби не помітили.

– Це чайник, тут вода, там плита. І мені зроби зелений. Чай ось там. І щоб ані пари з вуст, інакше видряпаю очі! – чую голос моєї спасительки з кухні.

– Кур’єр, кажеш. Ну-ну, – хмикає бос.

Навіть страшно уявити, що бос про неї думає. Так із ним, мабуть, ніхто й ніколи не балакав!

Тим часом Кітті повертається з кухні, зачиняє двері та біжить до мене, а я виходжу зі свого укриття. Що ж тепер робити? Небо! Ми пропали.

– Не панікуй, – шепоче подруга.

 Стук зі сторони входу, Кітті біжить відкрити чоловікові:

– Хвилинку! – і зачиняє перед очманілим носом Дем’яна.

Я ж кидаюсь до кімнати зібрати всі свої речі. Намагаюсь при цьому робити якомога менше шуму.

– У вас усе гаразд? – кричить Дем’ян з-за дверей.

– Так-так. Одну секундочку.

– Мені здалось, я почув Орисю, – рушає в напрямку виходу з кухні Олексій.