ГЛАВА 27-2

– На, випий, бо якщо зранку будеш невиспана, ніякий макіяж тебе не врятує, – не витримує моїх крутінь у ліжку сусідка й приносить кружку з якоюсь речовиною.

– Як ти дізналась? – ми ж у різних кімнатах спимо!

– Твої зітхання і сопіння незабаром увесь дім розбудять! Пий кажу.

– А що це? – принюхуюсь до змісту чашки.

– Валер’янка. Я й собі зробила, – зізнається дівчина.

– Навіщо? – з подивом дивлюсь на неї.

– Не кожного дня твоя подруга відвідує такі заходи! Дуже хочу, щоб ти там гарно провела час.

Я трошки посуваюсь на ліжку і Кітті лягає поруч.

– Впевнена, що ти там будеш сяяти краще всіх. Все ж таки що сукню, що макіяж тобі підібрала я, – продовжує сусідка.

– Отже, моїх заслуг в тому, що я буду кращою за всіх, немає? – сміюсь.

– Звичайно є. Шкода, що ти їх сама не бачиш, – вона повертається до мене. – Ти підкорила серце такого красеня, якісь там начепурені багатії тобі ні по чому.

– Боюсь, у мене стільки любовного зілля не знайдеться.

Кітті закочує очі.

– Тоді хоча б для сестри Дем’яна прибережи.

– Точно, Вів’єн. А що, як я їй не сподобаюсь?

– Кажу ж, наллєш свого зілля, і проблема вирішиться, – іронізує подруга.

За таким обміном колкостей ми й засипаємо.

На наступний день я взяла собі відгул. Аби без поспіху приготуватись, та й не хотілось, щоб робота зіпсувала настрій перед важливою подією.

Кітті тихенько зранку вислизає, а я продовжую досипати.

Потім збираюсь досить повільно. Снідати зовсім не хочеться, та все ж вмовляю себе поклювати трошки салат.

Вмикаю якусь комедію на фоні і починаю збори.

Кітті повертається додому раніше, спеціально відпросилась на сьогодні, аби допомогти.

Здавалось би, що там збиратись? Помила голову, тіло спеціальною олійкою намастила, Кітті нафарбувала, зачіску вклала і готово. А, ну ще сукню вдягнути. Гаразд, справ дійсно виглядає на кілька годин.

Тому коли годинник показує п’яту, у мене починається паніка, що я нічого не встигаю і запізнюсь.

– Не смикайся! Все ми встигаємо, – суворо наказує Кітті, домальовуючи мені друге око.

– Дем’ян прийде за дві години, а ми до зачіски ще навіть не дійшли!

– Страшно уявити, якою нервовою ти будеш перед весіллям, – фиркає подруга і пшикає мене спреєм для фіксації макіяжу.

Та все ж вона трошки прискорюється і вже за сорок хвилин закінчує з моїм волоссям, фіксуючи його лаком.

Вдягаю сукню... І розумію, що бирочок немає! Дідько! Дивлюсь на Кітті.

– Щось не так із сукнею? Пляма? Чи дірка? Я ж її перевіряла, ще коли ти в душі була! –вигукує подруга і кидається оглянути тканину.

– Бирочок немає!

– А, – полегшено видихає сусідка, – то я їх зняла, не ходити ж тобі з цінником на світському прийомі!

– А де вони? Ти їх викинула?

– Нащо тобі? – підозріло питає подруга.

– Щоб повернути після прийому до магазину і віддати Дем’янові кошти.

Подруга вкотре закочує очі. Це вже стає її фірмовим жестом у розмові зі мною.

– Більше не хочу такої дурні чути! Ти його просила робити тобі подарунки? – суворо питає, вперши руки в боки.

Заперечно хитаю головою.

– Отож бо! Він сам це зробив, отже може собі дозволити і хоче! Що ж в цьому поганого, навіщо ти будеш його ображати поверненням? Ще й не подарунку, а коштів за нього? – продовжує насідати Кітті.

– Але ж воно надзвичайно дороге! – намагаюсь відстояти свої моральні принципи.

Подруга важко зітхає.

– Пам’ятаєш, як у шкільні роки ми купували найдешевшу жуйку? Вона ще вартувала всього кілька копійок?

– Ну? – не розумію до чого вона хилить.

– Тобі було дуже дорого купити не лише собі кілька, а й пригостити друзів?

– Ні... – вона ж не порівнює сукню за більше ніж десять тисяч і жуйки за десять копійок?

– Ти могла тоді собі купити шоколадку? Цілу плитку? – продовжує Кітті.

– Ні.

– А в студентські роки, коли отримувала стипендію і почала працювати вже могла купити шоколадку собі і своїм друзям? Просто так, не залишаючись на межі банкрутства?

– Могла.

– Розумієш, до чого я? Тобі ця сукня здається дуже дорогою, як шоколадка в шкільні роки. А Дем’ян, вважай студент, який може тих шоколадок хоч двадцять купити. Тому він це робить, адже для нього це дрібниці, але він знає, що тобі буле приємно.

Від її повчальної промови стає трошки ніяково. Я дійсно нарешті усвідомлюю її точку зору. Але ж... Це все ще великі кошти!

– Ох, Рисько-Рисько, – зітхає подруга, – ходи сюди і заспокойся.

І Кітті мене обіймає.

Хоча я й не можу до кінця погодитись з її логікою, принаймні трошки заспокоююсь. Здається, мені й приводу для хвилювання давати не треба. Сама з легкістю створюю.

Фух, залишаються останні штрихи. Застібнути туфлі, приміряти хутряну накидку Кітті і уважно розглянути себе в дзеркалі.

Біла накидка досить непогано вписується в образ. Ми будемо в приміщенні, а доберемось на машині, тож ані змінного взуття, ані утеплення сильного не потрібно. Та все ж з голою душею на морозі з’являтися не дуже хочеться.

В дзеркало на мене дивиться усміхнена дівчина, з веселими вогниками в очах. Волосся завите в локони і злегка підняте, тримається на розкішних шпильках з сяючими камінцями – особистий запас Кітті для грандіозних подій. Така зачіска дуже сексуально відкриває мою шию. Вона одразу виглядає тонкою і витягнутою. Ефект посилює ві-образний виріз сукні.

Для макіяжу подруга навіть роздобула десть декоративні камінці, і тепер вони виглядають ніби льодинки на моїх повіках.

– Кітті! Ти просто неймовірна! – вигукую.

– А я тут до чого? Взагалі-то дзеркало твоє відображення показує. І от воно справді неймовірно фантастичне!

Хочу чмокнути подругу в щічку, та вона відсторонюється і тицяє мені перед носом блиском.

– Періодично заходить припудрити носик і пудри його! – наставляє подруга.