ГЛАВА 27

Наступного дня Дем’ян влаштовує обіцяне побачення, яке дійсно виявляється найкращим в моєму житті.

Не те щоб їх було багато, але навряд чи хтось коли-небудь зможе перевершити цього чоловіка. З ним навіть звичайна прогулянка в парку здається чимось неймовірним.

Дем’ян орендує цілу казкову оранжерею для нашого вечора. Заставлену квітами, усіяну маленькими лампочками і з розпаленим каміном. Посередині стоїть столик з атмосферним посудом. Поряд офіціант, що обслуговує нас.

А ще тут є проектор. І після вечері ми пересідаємо на диванчик поближче до екрану. Начебто подивитися фільм... але кому потрібен той фільм, коли поряд такий чоловік! Вуста Дем’яна досліджувати значно приємніше.

Казковість нашого побачення лише зайвий раз нагадує мені, що потрібно поквапитись з антидотом. Тому я купую його одразу ж в понеділок, після роботи.

Ворожка Ніна цього разу вже не лякає мене так сильно.

– Може, одразу зілля від розбитого серця візьмеш? – пропонує.

– Ой ні, я вже без нього якось обійдусь.

– А я не тобі, а твоїй подрузі.

– А що з нею не так? Все у неї в порядку, – відказую. А сама насторожуюсь: може, просто впарити ще щось хоче, а може дійсно щось бачить. Хто їх, тих ворожок, розбере.

– В порядку так в порядку, – легко погоджується Ніна і закінчує змішувати інгредієнти.

Віддає мені склянку.

– Дякую, – кажу, ховаючи зілля до кишені.

– Пам’ятаєш, що я казала тобі минулого разу? – питає.

– Що справжнє кохання не любить, коли в його справи пхають носа?

– Саме так. Але пам’ятай: тільки справжня любов здатна подолати будь-які перешкоди.

– Угу. Буду мати на увазі, – і пригнічена йду геть.

Хто ж тобі скаже, чи справжнє те кохання, чи ні, якщо ти вже його приворожила.

Час до благодійного вечора пролітає швидко. Ледь не вартує мені цілісності моїх кінцівок, адже Кітті береться вчити мене дефіле на височенних тортурах – підборах. При цьому я ще й намагаюсь носити їх максимально обережно, аби потім можна було повернути до магазину.

Паралельно з ходіннями по квартирі ми разом вивчаємо етикет. Як поводити себе, як вітатись, як пити, що в чому подається. Сумніваюсь, чи мені це знадобиться, але почуваю себе значно впевненішою, знаючи такі «дрібниці».

На роботі наступає період «затишшя». Бос веде себе цілком адекватно. Ба більше, інколи дозволяє собі пожартувати, коли ми залишаємось вдвох. Декілька разів ми виходимо разом на обід. Тільки тепер я сама обираю, що собі замовити, і пропоную не таке дороге кафе.

Звичайно, я користуюсь нагодою і пробую натякнути про підвищення платні, але шеф робить вигляд, що нічого не розуміє.

Найбільше ж я насолоджуюсь часом із Дем’яном. Намагаюсь запам’ятати і відкарбувати в пам’яті кожну мить, проведену з ним. Він майже щодня зустрічає мене після роботи. Або ж приїжджає в обідню перерву. Одного разу він не встигає зустрітись ані ввечері, ані приїхати на обід, тому надсилає мені букет.

Потрібно бачити очі зміюк, коли до офісу заходить кур’єр з велетенським пакунком і питає, де мій стіл. Повні ненависті, заздрощів та бажання роздерти мене на дрібні шматки. Одним словом, бальзам на душу.

На щастя, Олексій Дмитрович не на місці. Боюсь уявити як би він зреагував. На відмінну від зміючиних, його реакція навряд чи мене втішила б.

От кур’єр ставить на мій стіл пакунок, я розписуюсь про отримання. І розгортаю посилку.

Це букет. Із солодкого шашлику. Солодощі, у вигляді цукерок та зефирок, нанизані на шпажки і поєднані в красиву композицію. Навіть роблю фото на згадку.

Всередині помічаю записку від Дем’яна:

«Ти права, такий букет значно практичніший. Наступного разу надішлю зі справжнім шашликом».

Згадую наше перше побачення, коли я обмовилась, що букет з шашлику значно практичніше, і заливаюсь сміхом.

Життя налагоджується. Навіть золоте тріо офісу мене не чіпає. Майже впевнена, що вони просто генерують нові образи в своїй голові, хоча «солодкий букет» мав надати їм дуже плодовитий ґрунт.

Кітті переконана, що вони ніяк не можуть зрозуміти, чи вже час робити спроби потоваришувати зі мною, чи ще не все вирішено. Я ж притримуюсь думки, що вони чекають на мій грандіозний провал, а поки-но накопичують отруту.

Близиться прийом і напруга всередині мене все більше зростає.

Напередодні вечору подруга влаштовує мені екзамен. Вона то розливає воду на підлозі, аби я вміло обійшла лужу й не забруднила туфлі – мені їх ще повертати! То кине щось під ноги – типу це любитель плутатись під ногами. Навіть кілька легеньких танців зі мною танцює.

Наостанок проходимось по основних правилах етикету. Кітті, щоправда, посміюється з мене. На її думку я занадто серйозно відношусь до цього вечора. Адже головна мета заходу – відпочивати та сяяти. Ще зібрати кошти, все ж таки благодійний вечір, але то вже точно не до мене.

Не дивлячись на успішно пройдені тести, цілу ніч я не можу заснути.