ГЛАВА 26-2

Знайтися з відповіддю так і не встигаю. До нас підходить Дем’ян з пакунками і пропонує мені лікоть, який я, звичайно, приймаю. Не сваритись же при цьому красені. Взагалі, коли його бачу, такого мужнього, вродливого й усміхненого, то будь-яка злість відступає.

– Куди тепер? – питає мій особистий сорт заспокійливого.

– За мною! – беручи за руку Михасю, рушає вперед подруга.

Кілька десятків пар туфель потому Кітті вмовляє мене погодитись на класнючі височенні підбори. Досить стійкі, ідеально пасують під світло-персикову сукню.

Щось я не дуже впевнена, що зможу в таких виходити і не зіпсувати вечір Дем’янові.

Та щойно бачу його захопливий погляд, наважуюсь брати.

Обіцяю собі, що весь час, який залишається до прийому, буду вчитись ходити на цих штуках для жіночих тортур.

На щастя, ще одні туфлі та два клатчика, один світлий, другий темний, ззнаходяться дуже швидко. Навіть вдається самостійно за них заплатити. Щоправда, для цього спочатку доводиться відволікти увагу Кітті яскравим шарфиком і швидко бігти до каси. Інакше вони, перебуваючи у змові з Дем’яном, провели б мене, як це зробили з першими туфлями: поки Кітті відволікла на іншу пару, Дем’ян швидко заплатив.

Побоююся, що буде наполягати, але він дивиться з дивною посмішкою, приймаючи черговий пакунок.

– Все! Тепер ніхто, ніщо і ні за що не зможе втримати мене від обіцяного масажу! – вигукує Кітті, коли відходимо від каси.

Шопінг нас так вимотав, що навіть не можу заперечити, тільки дивлюся на Дем’яна з питанням.

– Тільки після поцілунку, – заявляє той, обіймаючи мене вільною рукою.

Одним поцілунком, звісно, не обходиться, але за чверть години ми вже вантажимо пакунки до машин: Михась бажає сам возити свою красуню.

СПА салон розташований неподалік від шопінг-центру, через дорогу взагалі-то. Тому чоловіки проводжають нас на релаксацію і рушають разом до найближчого пабу.

Вже лежачи на масажному столі не втримуюсь і питаю в Кітті:

– То ти з Михасем вже пара, чи ти його все так само продовжуєш «випробовувати»?

Подруга загадково усміхається. Та я її занадто добре знаю, аби сказати, що всі ці «тестування» – не більше аніж прикриття, аби не показувати справжніх почуттів.

– Можливо, – муркоче від задоволення Кітті. – Він казав, що зібрав достатньо коштів і вже працює над відкриттям власного автосервісу.

– Невже його фінансовий стан – єдине, що тебе зупиняє, аби бути разом з ним? Невже зовсім його не кохаєш?

– Рисько-Рисько. Кохання коханням. Але якщо я вже обираю його, то маю переконатись, що і я і мої діти будуть усім забезпечені, поки я не зможу працювати. Хіба це не розумно?

– А якщо щось трапиться і він залишиться без свого бізнесу? Упаси небо, звичайно, але ж всяке можливо...

– Ну, в такому випадку, він вже довів, що здібний. Тому я, як вірна дружина, буду підтримувати його і допомагати відбудувати імперію.

Ось така вона Кітті, в глибині душі турботлива, віддана й любляча. Але майже нікому цього не показує. Та чим більше вона говорить про прагматичне, тим сильніші її почуття. Такий от парадокс.

Година масажу, розслаблююча ванна з лавандою, манікюр та педикюр, водночас із процедурою кератинового відновлення волосся. Просто ідеальний вечір.

Виходимо ми з Кітті розімлівши та задоволені життям. Наші красені нас зустрічають, і ми їдемо повечеряти до якогось ресторанчику. Оскільки Михась також на своїй машині, то Кітті їде разом із ним. А я у Дем’яновій, примостивши голову на його плечі.

– Ти влаштував мені найкращій вечір в моєму житті! – ділюсь із ним.

– Це я ще просто не зводив тебе на те саме побачення, що тоді запланував, – усміхається і цілує мене в мою сонну маківку.

Я вже і забулась, що після нашого побачення на катку він пообіцяв щось придумати для мене... Здається, ніби це було цілу вічність тому. Не те щоб весь тиждень до сьогодні ми не бачились. Але це були радше зустрічі після роботи, чи під час обідньої перерви, а не побачення.

– Хіба так буває? – питаю.

– Як? – відгукується Дем’ян.

– Щоб ось так, хтось з’являється у твоєму житті і стає живим втіленням всіх твоїх найпотаємніших мрій?

– Отже, я втілення твоїх мрій? – зазирає в очі мій красень, а сам хитро усміхається.

– Ну не те щоб. Все ж таки індиків ти не ловив.

– А навіщо вони мені? – знов він збитий мною з пантелику.

– Ну як? Це ж справжній доказ мужності та хоробрості. Раніше ж хлопці полювали, щоб довести, що вони чоловіки.

– Є приємніший спосіб довести, – шепоче Дем’ян мені на вушко.

– Приємніший кожен може, а спіймати індика – ні! – всміхаюсь, бо надто вже його хрипкий голос на мене діє.

По-перше, я ще не вдягнула нову білизну! А по-друге, не впевнена, що варто заходити аж так далеко.

– А без цього ніяк? – підтримує жартівливий тон Дем’ян.

Пригнічено хитаю головою.

– І що робити потім, коли піймав індика?

– Суп варити.

– Може краще в офіс твого шефа запустити?

На мить замислюсь.

– Так, це навіть ліпше. Головне моїм пропуском не користуватись, щоб не розпізнали, що я причетна.

Решту шляху до ресторанчика ми бавимось тим, що продумуємо план запуску індиків до офісу. Та поки що виходить, найпростіше їх запустити до Дем’яна додому. В ліфті доїдуть, а потім їх ще місяць можна не побачити.

На місці ми опиняємось перші та вирішуємо дочекатися наших друзів. А коли машина Михасика зупиняється на стоянці біля нашої, у Кітті найщасливіша усмішка, яку я коли-небудь тільки бачила.

Чоловіки пропускають нас вперед, і взявши мене під ручку, подруга радісно шепоче:

– Я офіційно його дівчина! – а очі яскравіше за сонце в полудень сяють.

– Навіть боюсь питати, що ви такого в дорозі робили. Принаймні це пояснює, чому ви відстали, – куди ж без дружніх підколів?

– Орисю! Дем’ян на тебе впливає, не скажу, що дуже погано, але точно збочено!  – легенько стукає мене по руці Кітті.