ГЛАВА 26

Суворий блондин підводить очі і, щойно ми зустрічаємось поглядами, вираз його обличчя вмить змінюється. Стає більш лагідним та теплим. І вже не звертаючи уваги на свого опонента, він йде до мене.

Шеф обертається наостанок на нас, але, так нічого й не сказавши, йде геть.

Тим часом Дем’ян наближається, випромінюючи суцільний захват моїм виглядом.

– Рисько, ти завжди найвродливіша, а в цій сукні так взагалі справжня королева чоловічих сердець. 

Щасливо сміючись, обіймаю чоловіка. Це він ще тієї бордової не бачив! Але... буде сюрприз.

– Тільки не впевнена, чи вона підходить для прийому...

– Чому ж ні? – залишає легкий поцілунок на моїх вустах Дем’ян. – Тема «глобальне потепління», а в твоїй сукні воно чудово простежується.

– От і я так подумала, – встряє Кітті.

Ми з Дем’яном з розумінням переглядаємось: що-що, а характер моєї ліпшої подруги він встиг вивчити.

– Дем’ян, – протягує мій красень руку Михасю.

– Михайло, приємно, – потискає у відповідь руку хлопець Кітті.

– Навзаєм, – відповідає Дем’ян.

Кілька, за відчуттям дуже довгих, митей чоловіки вивчаюче-оцінюючи дивляться одне одному в очі. Це в них такі правила прийому до зграї, чи що?

Та нарешті з усмішками розтискають своє рукостискання і кожен обіймає свою дівчину. Тепер мітять територію, чи як це називається?

– То ви вже все обрали, чи ще щось потрібно? – питає Дем’ян.

– Ще сумочка, чи дві, а краще три. І туфельки. Їй мінімум чотири, – Кітті сама скромність. Головне – мило усміхається.

А от я від її заяв аж закашлююсь. У нас навіть стільки місця немає, аби все це вмістити!

– Аксесуари не забули? – цікавиться Дем’ян.

Я витріщаю на нього очі. А подруга навпаки задумливо оцінює.

– Аксесуари вже на чоловічій половині колективу, – виносить вердикт.

– Кітті! – шикаю на неї. Не можна ж так нахабніти.

Дем’ян же кивком приймає її відповідь.

– Я тобі ще обіцяв нову палетку, – додає Михайлик.

– Ти пам’ятаєш! – не питає, стверджує задоволена Кітті і цілує в щічку радісного Михасю.

Я ж, не витримуючи іспанського сорому, йду перевдягатись.

– Дозволь мені, – промовляє Дем’ян, коли ми підходимо до каси.

– Ти й без того забагато зробив, – ніяковію.

Я ж розумію, що ніяких бонусів, яких вистачило покрити всю вартість моєї нової білизни, скоріше за все не було. Взагалі не вірю, що в таких магазинах діють бонусні системи. Але що Гектор, що співробітниці магазину дивились на мене такими чесними очима, ще й Кітті тягнула далі, що я просто розгубилась і не знала, як діяти... 

– Взагалі-то, я тобі винен.

– За що? – оце тобі новини.

– За твою кофтинку, яку випадково спалив.

– Рисько! І ти мені таке не розповіла? – вигукує подруга.

А я червонію наче мак від згадки, що саме ми робили, коли Дем’ян підпалив моє болеро.

– Ох ти ж, тихушка, – додає масла у вогонь подруга.

Буде тепер ввечері вимагати подробиць.

– Досить, – зупиняю її підбурювання. – Дем’яне, але ти віддав мені кофту, та й взагалі моє болеро з цими двома сукнями ні в яке порівняння не йде! Все гаразд, – намагаюсь переконати чоловіка.

І це ще не згадуючи про розбитий телефон.

Блондин же дивиться на мене, потім переводить благальний погляд на мою подругу.

– Кітті... – починає він.

– Зрозуміла, – невідомо на що киває Кітті. Я нічого не зрозуміла! Та зрадниця вже хапає мене за руку і тягне до виходу: – Ходімо, Рисько. Не заважатимемо чоловікам робити їх чоловічі справи.

– Кітті! – намагаюсь її зупинити та вирватись.

Звідки в неї стільки сил взагалі? Як при своєму Михасику, то й пляшки з водою відкрити не може.

– Не змушуй мене застосовувати важку артилерію, – вона ще й погрожує!

– Це яку? – недовірливо питаю, продовжуючи опиратись.

Подруга зупиняється, набирає в легені повітря і голосно гукає:

– Михасю!

Михась, який на диво непогано потоваришував із Дем’яном, стоїть з ним біля каси, про щось спілкуючись. Та щойно почувши свою кохану, одразу ж йде до нас.

– Ні-і, – вона ж не змусить бідного хлопця мене тягати?

– О та-а-к, – передражнює мене це чудовисько в юбці. – Або ж йдемо, якщо не хочеш привселюдного скандалу.

Я аж ковтаю повітря від її нахабності!