ГЛАВА 25-2

Ми з Кітті одночасно розвертаємось в його бік. Мимохідь помічаю оцінюючий погляд подруги. Але наразі повністю концентруюсь на захопленому погляді шефа.

– Ти... просто неймовірна, – видихає Олексій.

Я завмираю, не знаючи як реагувати. Сказати «ви теж»? Але він просто у джинсах... В костюмі він виглядає значно солідніше. «Дякую»? Але чомусь це слово здається дуже недоречним.

Бос продовжує пожирати мене очима. А я не знаю, як себе повести і куди діти погляд.

Ситуацію рятує Кітті: вона стає прямо перед носом шефа, затуляючи мене.

– Кітті, подруга Орисі. А ви... – простягає йому руку і дає можливість самому представитись.

Звичайно, Кітті знає, хто перед нею. Його фото є на сайті компанії, та й фото з корпоративів ми переглядали якось разом. Я їй показувала зміюк.

Шеф навіть подобався подрузі. Але це було до тих пір, поки я не розповіла їй, як він намагався затиснути мене на робочій кухні. Тепер він у неї в немилості. Та це не заважає Кітті начепити милу посмішку.

– Олексій, – холодно відмовляє мій бос, – друг Орисі, – він коротко потискає простягнуту руку.

Я заливаюсь рум’янцем і кидаю наляканий погляд на Гектора. Той стоїть неподалік, але пильнує нас. Ще б чого не доніс зайвого своєму шефові! Хто знає, як Дем’ян чи його водій інтерпретують це «друг Орисі».

– О, он воно як. Не чула, щоб в Орисі були такі друзі, – щебече тим часом Кітті, невідривно дивлячись босові прямісінько в очі.

Напевно подруга так само зміркувала про нашого спостерігача, тому й робить акцент на слові «такі». Аби ні в кого не виникало сумнівів, що дехто тут каже неправду.

Проте, навіть якщо вона це зробила з інших мотивів, все одно подумки посилаю їй свою безмежну вдячність. Бо сама я й досі не знаю, як краще діяти.

– Гадаю, це її особиста справа, кому і що розповідати, – відказує шеф і робить крок до мене.

Та Кітті знов затуляє йому дорогу.

– І все ж... – починає вона, та шеф не витримує:

– Дівчино, будь ласка, мені потрібно дещо їй сказати.

І знов робить крок до мене, а Кітті знов затуляє прохід:

– Чому б вам не зателефонувати пізніше?

– Тому що це особисте, – знов ще один крок.

– Тоді виходить, ви за нами стежили весь цей час? – не відстає Кітті.

– Орисю, у твоєї подружки такий само талант виводити мене з себе, як і в тебе, – констатує шеф.

Так, характер в неї бойовий та задиристий.

– За це її і люблю, – жартую.

Бос переводить на мене важкий погляд і я усвідомлюю, як це звучало з боку! Дідько! Я мала на увазі за її характер і люблю, а не за те, що мого боса доводить! Схоже, час вкотре прощатися з цією роботою.

– Пустіть, – Олексій бере Кітті за руку вище ліктя і безцеремонно відсовує її вбік.

– Гей! Що ви собі дозволяєте?! – скрикує подруга.

Гектор одразу ж прямує в наш бік.

– Відпусти її негайно! – чується від входу в магазин знайомий голос.

Михайлик!

– Михасю! – а це вже Кітті.

На галас прибігають продавщиці та охорона магазину.

– Що трапилось? – питає охоронець.

Михасик підбігає до Кітті, а та обіймає його. Прямо картина: «Герой рятує принцесу».

– Нічого, я вже йду, – натомість відповідає Олексій Дмитрович. Він дивиться на Кітті з роздратуванням, наче вона – дрібна, настирлива мурашка. А потім переводить на мене якийсь дивний погляд.

– Ваше замовлення, сер, – простягає йому пакунок одна з працівниць.

Шеф мовчки забирає пакет і йде до виходу з магазину.

Ми всі проводжаємо його враженими поглядами. Окрім Михася, той дивиться напружено і злісно.

Я підходжу до Кітті, кладу руку їй на плече, дякуючи без слів.

– Тільки не кажіть, що це і є ваш Дем’ян, – промовляє з огидою Михась.

Шеф якраз виходить у двері і ледь не врізається у справжнього Дем’яна.

Кілька разів кліпаю очима: раптом привиділось. Та ні, схоже, усі чоловіки сьогодні вирішили взяти участь в нашому шопінгу. А кажуть, вони цього не полюбляють...

Тільки мені одній здається, що це не елітний магазин, а прохідний двір якийсь? І тільки я відчуваю напругу в повітрі, яку можна ножом різати?

Чоловіки зупиняються в проході й очима метають один в одного блискавки. Немає на них моєї бабці, вона б дала по голові обом, за те що на порозі стоять. Кажуть, це погана прикмета.

І знову я в такий момент думаю не про те, що треба.

– Дем’яне, – несміливо огукую свого красеня.