ГЛАВА 25

Та сумління і моральні принципи одразу ж шикають на такі ідеї.

Коли залазимо в авто Дем’яна, подруга хоч і намагається триматися образу розкішної дівчини, яка звикла до таких дрібниць, як власне авто з водієм, але видно, що вона у захваті.

Гектор, який притримує нам двері, цікавиться:

– Бажаєте спочатку СПА, чи спочатку магазини?

Ми з Кітті переглядаємось.

– Мабуть краще після? – висуваю пропозицію.

– Так. Розслабитися після забігу по магазинах нам не завадить, – погоджується подруга.

Гектор киває і йде за руль.

– Ой! Ми ж так і не сказали, куди нас вести... А куди ти планувала? – звертаюсь до Кітті.

– Точно не на Троєщину! – сміється подруга. – Тільки уяви, на такій машині, з водієм, і на ринок.

Усміхаюсь: дійсно кумедно. Але якісь недобрі передчуття закрадаються в душу:

– Дем’ян казав, що передав список магазинів, але боюсь, наших з тобою коштів там не вистачить і на пакетик...

Хоча з такого приводу я дістала заначку, яку збирала кілька місяців. Бо дуже хотілося не впасти обличчям у багнюку поряд з неймовірним чоловіком!

– Він щось ще казав? – цікавиться подруга.

– Щоб ні за що не хвилювалась і відпочивала...

– От і прислухайся до слів свого чоловіка та насолоджуйся вихідним. От я, наприклад, вже передчуваю прекрасний масаж, який очікує на нас ввечері. М-м, – протягує вона з насолодою, відкидаючись на сидінні.

Я ж до торгівельного центру так і сиджу мов на голках. Коли Гектор заводить нас до магазину, де немає жодного цінника, душа завмирає. Проте мої проби вийти з цієї страшної крамниці, де навіть торкатись до сяючих манекенів лячно, припиняє Гектор.

Він демонструє карточку.

– Пан Дем’ян передав її для вас. Його дисконтна картка. Тому про ціни дійсно можете не турбуватись.

– Щось мені не дуже віриться, що в таких магазинах взагалі існують знижки, тим паче на дев’яносто дев’ять відсотків, – протягую зі скепсисом.
– У шанованого чоловіка, сестра якого робить їм річну касу за місяць, є свої пільги,– із сяючою усмішкою відповідає Гектор.

У нього що, відповіді заздалегідь підготовані? Підозріло дивлюсь на водія, потім переводжу погляд на карточку. Не хочеться, щоб Дем’ян витрачав шалені гроші на мене через якесь зілля, яке вартувало мені не більше двохсот гривень.

– Ой! Рисько! Чому ж ти в мне така зануда. Тобі сказано «Не хвилюйся», то навіщо ти бідолашному Гекторові мізки ложечкою їси? – не витримує подруга. Хапає мене за руку і тягне всередину до усміхнених продавщиць. – Він просто виконує «важливу місію» від свого керівника. От і не заважай йому!

Натиску подруги протистояти важко. Тим паче, коли до неї приєднуються продавщиці.

З совістю ми домовляємось на тому, що я збережу всі бірочки та чеки, й одразу після урочистих заходів поверну.

– Першим ділом, приміряємо спіднє! – командує подруга. – А то не знаю як Дем’янові, а мені вже твої Міккі Мауси у жахіттях сняться.

Працівниці магазину одразу розбігаються на всі боки. Не від жаху, а щоб буквально за кілька хвилин затягнути мене у вирій примірок.

Дідько! За білизну я з совістю не домовлялась! Але й додумати, як бути, не встигаю.

Адже я змушена виходити і демонструвати кожне вбрання. Точніше тільки верх, гігієна як не як. Журі, на чолі з Кітті, висловлюють своє схвалення або ж бракують комплект.

Гектор чемно кудись відійшов. На мить навіть пробігає морозець страху: не кине ж він нас посеред магазину, чи не так?

Після того, як Кітті залишається цілком задоволеною моїми оновленими комплектами – деякі з них аж занадто непристойні, та хто ж подругу переконає! – переходимо до пошуку підходящих суконь.

Кітті заводить мене в сусідній магазин, помічаю Гектора на лавочці в широченному коридорі торгівельного комплексу.

Для благодійного вечора необхідно, щось блакитне. Тема: «Льодовики світу та глобальне потепління». Тож допускається ще біле.

Після мабуть десятка переміряних суконь, я зі скигленням виходжу з примірочної.

– Це безнадійно! На мої розміри тут нічого не шиють. Тут хіба шо на сухоребрих.

– Зате в тебе є те, чого немає у тих сухоребрих!

– Це що? – питаю з підозрою.

– Талія, Рисько! Струнка тоненька талія, ідеал жіночої фігури!

– Та ти на дупу подивись, – фиркаю, знайшла ідеал.

– Краще з нею, ніж без, – відрізає Кітті. Після пересмикує плечима: – Взагалі-то, навіть я в їхній ХХS не влізу. Тому твої стандартні розміри, тут ні до чого. Ходімо краще до іншого магазину.

Кітті гордо бере мене за руку і тягне до виходу.

Минає ще кілька годин безуспішних пошуків, доки я не помічаю її – ідеальну сукню для новорічного корпоративу на моїй роботі.

Кольору королівський бордо, з відкритими плечами. Корсет із білим мереживом та вкритий камінцями, підкреслює талію. Спідниця до п’яток, але з величезним розрізом збоку, ледь не до самого стегна.

– Орисько, ти в ній справжня Риська! – схвально вигукує подруга, коли я виходжу в платті з примірочної.

– А не надто відверта? – оглядаю себе ззаду. Спина відкрита, тільки тоненьке мереживо з камінцями злегка прикриває оголену шкіру.

– Ти просто божественна! – запевняє подруга.

Ще трошки покрутившись перед дзеркалом, наважуюсь все ж таки брати розкішну сукню. Навіть я бачу, що вона мені дійсно пасує, в ній і плечі одразу хочеться розправити. Я ж буду з Дем’яном! Тож хвилюватись взагалі немає про що.

Поки перевдягаюсь, Кітті знаходить неймовірну сукню для благодійного прийому, на який мене запросив Дем’ян.

Легка, майже невагома, трохи нижче колін. Юбка має внизу персиковий відтінок. Завдяки камінцям, якими вкрита сукня, з’являється ефект обмре.

Сукня гарно підкреслює мої груди, маючи глибокий ві-образний виріз.

– Ну як? – в нетерпінні мнеться подруга під примірочною.

– Сіла ідеально, але я не впевнена, чи можна в такій на прийом, де по дрес-коду має бути біле і блакитне, – кажу відсовуючи шторку, а сама продовжую розглядати себе в дзеркало.