ГЛАВА 24-2

– Орисько! Ти бодай трохи уявляєш, куди потрапиш? Там же можливо, навіть не «можливо» – скоріше за все, будуть якісь зірки! Але автографу в них не проси. Веди себе природньо, ніби мене зустріла.

– Та наче не повинно там нікого такого бути, – слова подруги мене не на жарт лякають. Якось знаходитись серед багатих і вродливих, то одне, а серед багатих, вродливих і відомих – зовсім інше!

А якщо там камери будуть? І папараці? Весь світ дізнається, яка я страшна і що обпоїла Дем’яна зіллям! Тоді моїй репутації кінець і жити мені в Карпатах до самої смерті! Відлюдницею!

– Орисю! – окликає подруга, клацаючи пальцями перед моїм обличчям.

– Не хочу бути карпатською відлюдницею! – переводжу свідомий погляд на Кітті.

– Небо, Орисю! Не верзи дурню. Я тобі таке плаття підберу і образ, що там кожна фіфа буде заздрити! – заспокоює, вручаючи мені теплий чай.

– Але в Карпатах гарно... – схоже, в мене навіть потроху виходить змиритися з думкою про таке майбутнє.

– От скажеш Дем’янові, щоб купив тобі там хатинку. Кофту вже подарував. Там і до хатинки недалеко, – от хто дуже пишається собою й тим, що «підштовхнула» мене в нічні обійми чоловіка.

Весь залишок тижню до нашої поїздки в магазин подруга ходить, мов заведена. Переглядає модні журнали, розпитує за сестру Дем’яна, мільйон разів перечитує текст запрошення.

Чи це була я, а Кітті лише вислуховувала? Хоча здається, вона за мене хвилюється стільки ж, скільки і я за майбутній вечір. Тому байдуже.

Та якраз в ту суботу, на яку ми перенесли шопінг, саме перед нашим виходом, лунає несподіваний дзвінок у двері.

– Я відкрию, – кричу сусідці, яка якраз виходить з ванної, замотуючи волосся у рушник, і біжу до дверей.

Зазираю у вічко.

– Гекторе? – шоковано питаю і відчиняю йому. – Що ви тут робите? Щось трапилось із Дем’яном?

– Ні, пані Орисю. У мене від пана Дем’яна спец завдання. Дослівно: «Місія ранга «Це»: вдалий шопінг пані Орисі та пані Кітті». А також ось це.

І він дістає з-за спини величезний букет.

Ледь стримуючи радісний вереск, приймаю його.

– Заходьте, заходьте, – запрошую чоловіка.

Ох, щось навіть ніяково в своїй маленькій квартирці після хоромів Дем’яна. Але ж сам Дем’ян нормально її сприйняв, то й водій також не має носа воротити.

Втім, він заходить із посмішкою.

– Чаю? – пропоную, насилу згадуючи, чи є в нас ваза. Не в банку ж ставити!

– Дивись, там ще щось, – тицяє в букет Кітті. І коли тільки встигла підійти зі своїм тюрбаном на голові?

О, та ще й вазу мені простягає! Ось кому завжди дарують свіжі квіти.

В середині букету дійсно щось стирчить. Схоже на листівку. Беру її.

– «Приємного відпочинку, Рисько», – читає з-за мого плеча подруга. – Рисько, – смакує прізвисько. – Він теж тебе так називає? А ми з ним однаково тебе сприймаємо.

Жартівливо штурхаю сусідку в бік. А сама відкриваю листівку.

– Це ж...

– А-а-а! – кричить від радощів Кітті. – Рисько, день, коли ми стали подругами, офіційно мій найкращий день!

У листівці лежить сертифікат до СПА на двох. Гектор лише ховає задоволену посмішку у вуса.

– Може, Дем’ян для нас із ним подарував? – питаю невпевнено.

Гектор заперечно качає головою.

– Якщо він хоче сходити з тобою у СПА, то нехай бере і веде. А не дарує сертифікати для зберігання. Чи ти не хочеш йти зі мною? – Кітті насуплює брови.

– Звісно, хочу. Як я можу не розділити з тобою таку радість, – сміючись, обіймаю подругу однією рукою. – Ой, Гекторе! Вас, мабуть же, відпустити треба.

Та Гектор знов заперечно маше головою.

– Наказано супроводжувати пані і доставити їх додому щасливими з купою пакунків.

У мене просто відпадає щелепа! Мені і радісно, і трошки ніяково, але все ж таки більше радісно. І не знаю, що робити і як реагувати. Зате подруга знов не губиться:

– То нас буде супроводжувати власний водій? І не треба буде пертися в тому метро? Ух ти! – вигукує і протягує Гекторові руку: – Я – Кітті, про що ви, мабуть, і самі здогадались. Але приємно познайомитись.

– Маю за честь, – каже вусань і легко цілує подрузі ручку.

Я лише на це усміхаюсь: Кітті така Кітті.

– Проходьте, не стійте на порозі, нам ще зібратися, – знов запрошую вусаня.

Він з посмішкою дивиться на тюрбан на голові Кітті, розуміє, що це надовго, і знімає черевики.

Кітті допомагає заварити чай, поки я ставлю букет у вазу і відходжу до своєї кімнати зателефонувати найнеймовірнішому чоловікові на цій планеті.

– Рисько, – піднімає слухавку він.

– Дем’яне! Я навіть не знаю, що сказати! – зізнаюсь щасливішим голосом.

– Можна звичайне дякую, або ж поцілувати, – усміхається чоловік.

– Що, через Гектора передати? Боюсь, він не оцінить.

– Якраз навпаки, боюсь, він може ще як оцінити, – сміється мій красень. – Тому краще прибережи до нашої зустрічі.

– Домовились. І дякую, Дем’яне.

– Все для тебе, красуню. Якщо що, я Гектору передав список магазинів, з яких ви можете розпочати пошуки. Ні за що не хвилюйся і насолоджуйся своїм днем.

– Дякую.

Пообіцявши собі поцілувати його при зустрічі від усієї душі, прощаюсь з ним.

– То що він сказав? – на порозі моєї кімнати очікує сусідка.

– Що випадково переплутав адресата. СПА квитки не для нас, – намагаюсь сховати усмішку.

– Та ну? Ось так і сказав? – підозріло дивиться на мене подруга. – Та ні! Рисько, ти геть не вмієш брехати.

І в мене летить моя ж подушка. З вереском ухиляюсь і кидаю натомість м’яку іграшку в Кітті.

Вже за двадцять хвилин я разом із сяючою від радощів Кітті та Гектором виходимо з під’їзду. Бідному чоловікові доводиться йти за нами пішки. Хоча ми й наполягали, аби він спускався ліфтом.

– Пані, не такий я вже й старий, можу й пішки пройтись. Але дякую за турботу, – відмовляє вусань, усміхаючись.