ГЛАВА 23-2

Бетту!

Звичайно її, а кого ж іще?!

Закусую губу аби не розсміятись. Бетта дуже дивується з моєї реакції, а от Мілана на слова не соромиться:

– Чого вишкірилася, селючка? – уф, як грубо. Вона ще ніколи не дозволяла собі так балакати! Вочевидь сильно я її допекла.

Переводжу погляд на неї, а сама ну ду-уже стараюсь не сміятись. Це ж треба, наша вся така дорогоцінна Бетта і з таким, зовсім не сяючим, айтішником Сергієм! Цікаво, чим він її захопив?

Тим часом Мілана все більше розпаляється, аж підскакує з-за столу й насувається на мене.

– Те, що він віддав тобі свою кофту, ще нічого не значить! Не більше, ніж благодійність, допомога знедоленим, – яке їй взагалі діло? Невже так за Анжелу заступається? Чи просто заздрість, то велика сила?

Кидаю погляд на Бетту і на очах з’являються сльози. Від стримуваного сміху.

Ой не можу! Сергій, звичайно, гарний хлопець, але ж ох і бравади в цієї Бетти було!

– Подивись, ти її до сліз довела! – нудотно милим голоском промовляє ця любителька айтішників.

– Та ну, – Мілана шоковано смикає мене за плече, аби я розвернулась до неї. – Та вона сміється! Нахаба!

А який ображений тон. Тільки Бетта підозрює щось неладне. Вся підбирається.

– Що, прибецана, аж самій смішно від того, яка ти жалюгідна?

– Туфлі, – ледь видавлюю з себе.

– Що? – зависає Мілана.

– У Бетти. Чудові. Такі червоні, –   вже починаю хіхікати на повну.

А от володарка прекрасних туфельок блідніє, хапає Мілану за руку й веде геть.

– Що? Бетта, про що вона? Що таке? – Мілані зовсім не подобається бути єдиною незнаючою людиною.

– Вона сьогодні свого сільського перегною нанюхалась, от і верзе казна-що. Ходімо краще, раптом це заразне?

– Передавайте привіт, – та Бетта блідне ще дужче, от-от і за зомбі зійде, й додає швидкості собі та Мілані, – Сергію, – його ім’я вже ніхто не чує. Зміюки ховаються за поворотом.

А я нарешті маю змогу висунути з ліфа трекляту презентацію. Звісно, краще було б розірвати на малесенькі клаптики та злити в унітаз, але так хочеться залишити на спогад. Коли дія зілля пройде, почеплю на стіну над ліжком і буду згадувати найнеймовірнішого чоловіка в моєму житті...

Тому прячу їх в сумці. Сподіваюсь, зміюки не опустяться до того, щоб і в ній копирсатися.

Решта робочого дня минає спокійно. Мене більше ніхто не дістає й не намагається принизити. Можна сказати, день виходить вдалим. Залишаться тільки вечір пережити. Шопінг з Кітті, то вам не жарти.

Та щойно я приїжджаю додому, дякувати небу, подруга вже повернулась з роботи, сідаю на ліжко перевдягнутись, але одразу ж відрубаюсь.

Здається, сусідка ще заходить і гукає мене, та помічаючи, що я сплю, накриває коциком.

Прокидаюсь я вже тільки з самого ранку. Якраз вчасно, щоб зібратись на роботу. Та спочатку вибачитись перед Кітті.

– Облиш, – відмахується подруга. Хоча, може, то вона так нігті сушить. – В тебе були важкі дні. А шопінг, – дмухає на пальці, – справа важлива і потребує максимальної кількості сил та зосередження. Тому ми з тобою поїдемо у вихідні!

– А, оу, гаразд, домовились.

– Все, іди-іди, збирайся. І голову не забудься помити.

– Але ж вона не настільки брудна! – навіть зазираю у дзеркало. – Хвостик чи дульку й нормально.

– Але й не першої свіжості! А ти повинна сяяти, тому ніяких хвостиків і дульок!

– Як скажеш, мамо, –  передражнюю її і вибігаю, поки в мене не полетіла подушка.

З’ясується, її порада виявилась дуже доречною. Ближче до обідньої перерви я отримую повідомлення від Дем’яна:

«Красуню, спустися вниз, будь ласка. Це ненадовго».

Усмішка сама собою з’являється. Що викликає роздратоване фиркання у Анжели. Яка якраз кудись квапиться.

Та не звертаючи уваги – це вже якось ввійшло у звичку, до речі, і дуже гарно відлякує зміюк – підмазую губки блиском і біжу до холу. Точніше до ліфту, але це вже дрібниці.

– Дем’яне, – окликаю чоловіка, який дивиться в телефон.

– Рисько, привіт, – відкладає мобілку  – нову, між іншим, – в кишеню і рушає обійняти мене.

Короткий, але такий солодкий поцілунок в губи – настрій тепер точно на весь день забезпечено!

– Вибач, що без попередження. Але у мене до тебе є пропозиція. Не проти обговорити її у кав’ярні? – показує він на ту саму кав’ярню, де шеф намагався влаштувати недо-побачення чи недо-ділову зустріч зі мною.

Трошки кривлю носиком від спогадів. Але ж поряд зі мною буде зовсім інший чоловік, якого я так рада бачити. Тому погоджуючись киваю.

– Впевнена? Щось ти не дуже зраділа...

– Ой, ні, що ти. Я дуже рада побути з тобою, просто в цій кав’ярні не зовсім затишно, але й витрачати час на те, щоб добратись до іншої, не хочеться. Краще проведу його з тобою, – зізнаюсь, трошки червоніючи.

М-да, Рисько, зовсім тобі це зілля голову закрутило. Хоча я його й не пила. Проте помітку взяти порцію антидоту і для себе роблю.

Дем’ян усміхається і ми проходимо всередину.

– Обирай, що душа бажає, я пригощаю, – промовляє Дем’ян, коли ми скануємо меню.

– Та у мене вже розігрітий обід в офісі стоїть, тож я просто чай... З тортиком, – додаю.

Кітті мною б пишалась: обід з красенем, та ще й не відмовилась від тортику.

– То сьогодні ти вшановуєш персидську культуру? Спочатку солодке, потім обід.

– Ага, – а сама подумки намагаюсь передбачити, що ж такого хоче від мене красень.

Якраз підходить офіціант. Дем’ян швидко замовляє, і поки ми чекаємо на смачний перекус, переходить до головного: своєї пропозиції.

– Отже, чого я приїхав. Окрім того, щоб побачити тебе, звичайно. Хотів вручити тобі дещо особисто, – хитро усміхається він.

Тепер я взагалі нічого не розумію. Пропозиція, вручити? На думку спадає лише обручка. Але ж не настільки те зілля потужне!

– Ти про що? – підозріло дивлюсь на блондина.