ГЛАВА 22-2

Завмираю в паніці, серце тікає в п’ятки, а в голові несуться думки одна гірше іншої. Обертаюсь. Наче в сповільненому моменті у кіно і розумію, що шеф злиться на того самого бідолаху з принтером: в спробі дістати папір, який зажувала машина, він почав стукати по боковій частині техніки.

Переводжу розгублений погляд на Дем’яна, той мені підморгує і розвертається так, щоб затулити мене від шефа. І починає щось говорити, схоже, вносить свої пропозиції, як дістати той триклятий папір.

У мене є кілька митей. Не витрачаючи ані секунди кидаюсь до факсу. Відбираю листи з «не тією» презентацією.

Тепер у мене інше питання: куди їх діти? Не викидати ж у шефове сміття? І в руках нести небезпечно. Не вигадую нічого кращого, аніж згорнути листи кілька разів і запхати їх собі в бюст.

Дивлюсь, бос із Дем’яном вже прямують у бік офісу, на щастя, їм також заважають чоловіки з ялинкою, які все намагаються визначитись, де для неї буде найкраще місце.

Хапаю «правильну» презентацію в руки і, натягнувши усмішку, рушаю до виходу з кабінету.

– Орисю? – промовляє шеф тоном, більш схожим на «що треба».

– Добрий ранок, Олексію Дмитровичу. Ось, хочу віддати вам оновлений варіант презентації, – протягую листи.

Шеф бере їх, швидко проглядаючи.

От смішно буде, якщо та, що треба, презентація виявиться захованою в моєму бюсті.

Судячи зі смішинок в очах Дем’яна, в нього виникають схожі думки. Не про мій бюст, а про презентацію.

Небо, Орисю, заспокойся. Ти в офісі, тут немає кухонних столів, на яких він тебе зранку підсаджував.

Від раптової згадки жар приливає до живота. В голові мелькотять палкі спогади, прикрашені моєю фантазією. Від чого щічки знов заливає рум’янцем.

Мою дивну поведінку помічає Олексій Дмитрович. Його обличчя темнішає, в очах з’являються небезпечні вогники. Він чудово розуміє, на кого я дивлюсь і хто викликає в мене таку реакцію.

– Пане Золотаренко, пройдіть, будь ласка, в мій кабінет. Я за мить відпущу співробітницю та вислухаю вас, – промовляє тоном, не терплячим заперечень.

Та Дем’янові, здається, байдуже.

– Це ж презентація для новорічного корпоративу? Чому ж не хочете похизуватись перед партнером? – натомість підливає масла в огонь блондин.

Вищий за шефа, він дивиться зверху вниз, що додає його постаті тільки більше величі. Олексій Дмитрович поряд із Дем’яном одразу перетворюється на Олексійчика.

Від такої асоціації ледь стримую смішок. Між чоловіками сиплються такі іскри зараз, що не хочеться не те що сміятись, навіть поряд стояти!

– Гадаю, вчора ввечері ви чудово ознайомилися з нею. Не дивлячись на корпоративну етику, – холодно відповідає бос, не думаючи уступати моєму красеню у цій битві поглядів.

Здається, чи весь офіс принишклий, в усі очі витріщається на сцену, яка зараз розгортається?

– Гадаю, мій вечір вас аж ніяк не обходить. Але якщо вам вже так цікаво, він пройшов у чудовій компанії з людиною, до якої я вимагаю від вас проявляти більше поваги.

Небо! Він це про мене? Тепер я бліднію, матінко, що ж тепер зі мною буде? Шеф від мене мокрого місця не залишить!

Я навіть чую, як бос скрегоче зубами, як вони ще не покришились?

– Вимагаю від вас не лізти у мої справи з підлеглими.

– Особливо тими, що вночі тікають від вас у сльозах, а вдень отираються біля конкурентів?

Шеф кидає незрозумілий погляд на мене, на дуже коротку мить перериваючи зоровий контакт з Дем’яном. Невже Дем’ян натякає на той самий комерційний шпіонаж, в якому запідозрив боса? Перевіряє реакцію?

Хоча мені від цього не легше, якщо винною зроблять мене.

Дем’ян, користуючись паузою, забирає листи з рук Олексія Дмитровича, швидко переглядає їх.

– Все чудово. Сподіваюсь, більше проблем не буде? – повертає папери назад.

– Ви забуваєтесь, – скрізь зуби цідить шеф.

– О, я чудово все пам’ятаю, особливо пункт шостий нашого контракту. Тому, сподіваюсь, вам все зрозуміло? – з натиском промовляє Дем’ян.

Зараз його погляд набуває суворості та величезної внутрішньої сили. Дивно, що Олексій так довго тримається, я б вже давно відвела очі.

Вся постать, поза, тон голосу пана Золотаренко вказують на те, що перед нами людина, котрій не заперечують. Людина, в руках якої є сила і влада.

Повна протилежність того чоловіка, що повзав машиною, шукаючи мій телефон...

Від його слів шеф блідне, робить невеличкий крок назад.

– Так. Дякую за візит. На все добре, – безбарвно промовляє мій шеф.

Що ж там такого прописано в шостому пункті їх контракту?

– На все добре, – чарівно усміхається Дем’ян і йде геть.

Наостанок кидає швидкий погляд на мене і підморгує.

Весь офіс у цілковитій тиші, з очами повними шоку проводжає мого красеня. А він йде впевненою ходою, не залишаючи сумнівів в тому, хто щойно переміг в цьому поєдинку.

– Чого роти пороззявляли? Вам платню не за це нараховують! Мерщій всі до роботи! – гаркає шеф, через що всі, як по команді, сіпаються і швидко розбігається по місцях.

Я теж розвертаюсь, аби тихенько вислизнути і не потрапляти босові на очі найближчі пів року.

– Орисю, стій. Зайди до мене, – присікає мої маніпуляції шеф.

Любі читачі, велика подяка всім, хто приєднався до моєї другої книги «Ти – моя. Не обговорюється!». Яну, Назара та Тимура очікують неймовірні пригоди та захоплююча історія кохання. І вони з радістю поділяться своїми емоціями з вами! А якщо ви ще не зазирнули, то ласкаво прошу. Впевнена, вам сподобається!

Всім гарного дня)