ГЛАВА 22

Судомно висмикую руку з Дем’янової. Та чоловік натомість обіймає мене.

– Я поряд. Краще дай-но своє пальто, я його повішу на гачок і дочекаюсь твого боса, а ти поки займеш бойову позицію. Гаразд?

Киваю. Тут доля моєї репутації вирішується, потрібно зібратись.

Передаю пальто Дем’янові. Він цілує мене.

– На удачу, – усміхається.

Відповідаю усмішкою і щойно двері відкриваються, вилітаю з ліфу до свого робочого столу. Закину сумку і буду чатувати під кабінетом боса на Анжелу. Щойно вона принесе чай і піде, я туди прошмигну, як колись із зіллям.

– Так-так-так. Хтось дуже швидко почав просуватись кар’єрними сходами, – ну звичайно ж це Мілана загородила мені дорогу. – Що далі, прийде твій красень і повідомить, що ти звільняєшся?

– Хіба ти не зрадієш цьому? – відмахуюсь, немов від настирливої мухи.

Намагаюсь визирнути з-за її плеча на кабінет боса: чи не відкрила його Анжела?

– Такі як ти – просто іграшки для таких, як цей блондин! – лютує Мілана, даремно намагаючись тримати себе в руках.

– Так-так, я це вже десь чула. Дякую за турботу, та мені час працювати, – обходжу зміюку, бо Анжела якраз заносить босові чай.

Здається, Мілана ще щось вигукує про нахаб, які зазнались, та я її вже не слухаю. Обертаюсь поглянути, чи не йдуть Дем’ян із босом: вони якраз виходять з-за повороту. Дем’ян зустрічає мій переляканий погляд і без слів розуміє, що я ще навіть близько не встигла підійти до кабінету.

Він зупиняється, продовжуючи розмовляти з шефом. Олексій Дмитрович автоматично також пригальмовує, розвертаючись до Дем’яна.

Я залишаю сумку на першій ліпшій вільній поверхні й чимдуж кваплюсь до кабінету. При цьому, звісно, намагаюсь зберегти звичайний вигляд, типу «нічого підозрілого, просто я поспішаю по робочих справах з дуже серйозним лицем».

До речі, такий трюк спрацьовує безвідмовно.

Знов озираюсь на чоловіків – поки ще стоять балакають. Дем’ян час від часу кидає погляд на мене.

Попереду хтось хаотично копирсається біля принтеру, схоже, заїло якийсь документ і бідолаха даремно намагається висунути папір з пазурів техніки. Завертаю, аби обійти колону з іншого боку.

А там чоловіки несуть ялинку! Дідько! Ще й довгу яку, вони що, на три поверхи одразу її ставлять? І ніяк їх не обійти, бо поряд тягнуть важчезні коробки з новорічними іграшками.

Намагаюсь оббігти ще далі, прослизаю між перегородок та робочих місць своїх колег.

Хтось носиться з кіпами документів, хтось поливає квіти. Завертаю знов, аби вийти ближче до кабінету шефа, а там...

Я аж закашлююсь від побаченого: Сергій, наш худющий та прищавий айтішник, сидить відкинувшись на спинку стільця, на вустах грає блаженна усмішка. І все б нічого, та з-під столу визирають туфлі, з червоною підошвою.

– Вибачте! – пищу й розвертаюсь, аби втекти подалі.

Неподобством, сховавшись від усіх, займаються вони, а соромно чомусь мені! Притискаю долоні до палаючих щічок.

«Карикатури. Шеф. Факс», – промовляю подумки про себе, силкуючись повернути свої думки в потрібне русло.

Вже не звертаючи уваги на всіх, хто опиняється у мене на шляху, просто перепрошую, йду на таран до своєї цілі. Нема чого на шляху стояти! Треба сидіти й працювати.

Вибігаю на пряму дорогу до кабінету Олексія Дмитровича.

Намагаюсь визирнути, де там Дем’ян. Вони з босом зупинились біля кулера з водою. Мій красень відмінно тягне час, дарма, що те ж саме роблю і я.

Задивившись убік не помічаю того, що стає перед моїм носом. Точніше, хто. Випадково зачіпаю цю людину плечем.

– Ой! Вибач... те, – ну звичайно, я натрапила на Анжелу!

Стогну вголос: тільки цього ще зараз не вистачає!

Та секретарша не губиться і дуже видовищно, розмахуючи руками й розкидаючи листи шефа в усі боки, падає. Безсумнівно здіймає галас, дивиться на мене з очами повними сліз.

– Вибач, але я поспішаю, – немає в мене часу розбиратись з цією актрисою без «Оскара».

Розвертаюсь і йду геть.

Руда зміюка явно не очікувала моєї наглості й на кілька митей стуляє пельку. Але тільки для того, аби за хвилину вже розпочати нову партію «виючих секретарш» з подвоєними зусиллями.

Я ж тим часом вже наближаюсь до кабінету боса, озираюсь по сторонах, чи ніхто не бачить. Навіть про всяк випадок беру кілька аркушів з ближнього принтеру. Аби раптом що, була відмазка моїй присутності тут. Типу от, відправила презентацію на перевірку, та воно випадково надіслало пусті слайди змість необхідних.

Берусь за ручку дверей, ще раз перевіряю, чи ніхто не дивиться. Та всім байдуже, навіть Анжелі довелось припинити виставу. Бо ніхто не звертає на неї уваги.

Штовхаю двері й роблю крок до кабінету.

– Ей! Якого дідька ти коїш? – розноситься суворий голос Олексія Дмитровича офісом.

Вже сьогодні ввечері стартує моя нова книга «Ти – моя. Не обговорюється!». Підписуйтесь, вмикайте сповіщення, щоб не пропустити!))

АНОТАЦІЯ

Отже, заходжу я в свій номер, а там – нахабний колега! Розвалився в моєму ліжку в пікантній позі, ще й на якісь стосунки натякає. Коли ось-ось має прийти мій справжній хлопець, щоб запросити на побачення мрії!

І звісно ж, мій хлопець приходить. А потім все летить шкереберть!

Я вже не можу зрозуміти, хто справжній друг, а хто ворог. Хто влаштував на мене пастку, а хто намагається врятувати.

І чому моє серце шаленіє і тіло палає поряд зовсім не з тим чоловіком...