ГЛАВА 21-2

Та рука Дем’яна піднімається все вище по внутрішній стороні стегна. Від цих дотиків я відчуваю себе розпаленою, наче лава. Здається запізно хвилюватись за розбите серце... Трусики! Міккі-Маус!

– Ні! – мабуть надто різко відхиляюсь від чоловіка і зводжу ніжки разом.

Він нахиляється до мене. Руки переміщаються на талію та знов починають звабливе пестіння.

– Ти чого, Рисю? Ти найчарівніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав, – хриплий голос біля самого вуха. – Така щира, – поцілунок в шию, – вродлива, – ще один поцілунок в мочку вуха, – бажана, – цілунок за вушком.

Але одного компліменту вже достатньо, аби повністю привести мене до тями: найчарівніша. Всі його слова, емоції, дії – не більше ніж наслідки любовного зілля. Впираюсь рукам йому в груди. Чоловік одразу завмирає, уважно слідкує за моєю реакцією.

– Ти не зрозумієш... – навіщось мимрю.

– Тоді поясни, – схиляє голову на бік.

І що йому відповісти? Що ти не зрозумієш мого Міккі Мауса? Чи що це мій перший раз? Тим паче з чоловіком, в якого я вже починаю закохуватись... Чи це його близькість так на мене діє?

Я струшую головою. Сильніше упираючись йому в груди.

– У тебе млинці горять, – і зовсім не вигадка. Я дійсно відчуваю запах чогось дуже згорілого.

Дем’ян теж відчуває сильний сморід, і ми з ним як по команді повертаємо голову до плити.

Не витримуюсь від викрику. Моє болеро! Один рукав дійсно потрапив у сковорідку і тепер підсмажувався.

Дем’ян буркає собі під ніс якусь лайку й кидається до моєї кофтини.

«Принаймні в цей раз винна не я», – іронічно промовляє внутрішній голос.

Дем’ян вимикає потужність плити, переставляє сковорідку на іншу конфорку й піднімає моє болеро.

Вся тканина рукава скуйовдилась та стала вилискувати, більше схоже на розплавлений пластик, аніж на теплу тканину.

– Мабуть йому вже місце лишень в смітнику, – з жалем промовляє чоловік.

– Угу, – погоджуюсь.

Все одно нічого з ним не зробиш.

– Вибач, я тобі компенсую, – промовляє, викидаючи мою кофтину.

– Вважаймо, що ми квити, – усміхаюсь.

Дем’ян з подивом дивиться на мене.

– Телефон, – пояснюю.

Дем’ян на це сміється.

Далі ми ведемо себе так, ніби нічого й не було. Жартуємо, обговорюємо все на світі, поки мій особистий кухар нашвидкуруч досмажує млинці, вже на новій сковорідці.

Стіл чоловік так сервірує, наче ми в фешенебельному ресторані, а не у нього вдома. Страву полив варенням і посипав цукровою пудрою. Поряд стоять піали з медом, сметаною та джемами.

Млинці виявляються неймовірно смачні, ідеально підрум’янені, не пересмажені. Суцільна насолода.

– М-м, божественно – роблю комплімент повару.

– Хотів би я це почути від тебе за інших обставин, – буркає собі під ніс Дем’ян та спохвачується, що я його чую, і закашлюється. Та так сильно, що я аж перелякуюсь.

– О небо, ти чого? Постукати? Чи може води? – підхоплююсь до нього.

Та чоловік заперечно хитає головою. Підводиться, зачіплює при цьому стіл і виделка з гуркотом падає на підлогу, вимазуючи ту варенням. Дем’ян робить кілька глибоких вдихів.

– Все гаразд. Та схоже, ми з тобою помінялись ролями, – констатує, оглядаючи невеличкий безлад після себе.

– Ага, тепер твоя черга уві сні приймати злих покоївок і все перемивати під їх наглядом, –  повертаю йому його жарт.

Дем’ян дивиться на мене з докором, а плечі трусяться від сміху. Він на швидку руку все прибирає і далі ми обговорюємо план з викрадення наших шедеврів. План виходить дуже хитким і в основному складається з пункту «а там на місці розберемось».

Потім, поки я ще доїдаю, Дем’ян біжить перевдягнутись, а заразом і приносить мені одну зі своїх теплих кофтин.

– Та не треба, – намагаюсь відмовитись.

– Не треба, щоб ти змерзла і захворіла через мою необережність, – промовляє тоном, не терплячим ніяких заперечень, і накидає її на мої плечі.

– Я потім поверну, – обіцяю.

– Орисю, не ображай мене, – жартома обурюється. – Вже кофту я собі точно можу дозволити придбати нову. Хоча їх і в шафі є чимало. Нехай вона буде тобі служити захисним щитом від керівництва.

Усміхнувшись з вдячністю приймаю подарунок, який виявляється на мене завеликий. Втім, я шанувальник оверсайзу, тож мені від того ця кофта подобається навіть більше. Зібравшись, ми їдемо на мою роботу.

Навіть думати не хочеться, що на мене очікує в офісі. Хоча присутність Дем’яна значно заспокоює.

Ось машина зупиняється, і мене охоплює паніка.

– Мені мабуть треба трошки раніше вийти, підготуватись... – невпевнено промовляю.

– Припини, Рисько. Невже ти мене соромишся?

– Це провокація!

– Ні, – хитро усміхається, а потім нахиляється до мене і цілує. – А ось це – так.

– Дем’яне!

Втім, приховати щасливу усмішку не вдається.

– Так краще. Ходімо, – чоловік першим вибирається з машини, подає мені руку і ми заходимо в будівлю, так їх і не розплітаючи.

– Удачі нам, – промовляю, щойно опиняємося в ліфту.

Поки двері не зачинилися, встигаю побачити пронизуючий погляд Олексія Дмитровича, який якраз заходить до холу.

Друзі! Всі, хто ще не підписався на мою сторінку, хутчіш робіть це :) Адже вже завтра зранку стартує моя нова книжка! Вона буде ще цікавішою та захопливою, тож не пропустіть! Підказка: події будуть відбуватись в Барселоні. Щоб дати вам змогу відпочити від зими та поганих новин