ГЛАВА 21

Дем’ян лише усміхається мені, потиснувши плечима.

Виходжу назад до вітальні і зітхаю. Що ж це зі мною таке? Ніколи раніше не відчувала нічого подібного!

Дивлюсь на величезне вікно. Точно, я хотіла сфоткати цей краєвид. Де там мій телефон?

Повільно просуваюсь до виходу. Лампочки вмикаються з кожним моїм кроком все далі, поки не помічаю свою сумку ледь не в кінці холу.

Забираю телефон. Кілька фото виду з вікна на згадку.

Обертаюсь на кухню і розумію, що повертатись до Дем’яна ще не готова.

Сьома з лишнім ранку. Кітті вже має прокинутись. Зателефоную їй, аби домовитись за ключі.

Кілька довгих гудків, поки нарешті не відповідає сонливий голос подруги.

– Алло.

– Кітті, ти що, ще спиш? – дивуюсь. Вона ж о шостій весь час прокидається, аби голову помити, волосся вкласти і ще сто-п’ятсот справ для своєї зовнішності зробити.

– А котра година? – риторичне питання, судячи з шурхіту, вона сама дивиться. – От дідько! Михасю! – горланить.

– Ай, Кітті, я не Михась, мене можна не глушити.

– Пробач. Просто він мав мене розбудити, – сердиться подруга. – А що ти хотіла?

– Спитати, коли ти будеш вдома, щоб теж заскочити перевдягнутись.

– А-а, точно, твої ключі. Дідько, Орисю, не сердься, але я вже додому заїжджати не буду. Інакше точно звільнять, – благаючим голосом протягує Кітті.

– А як же «справжні пані не приходять вчасно»? – підколюю її.

– Не приходять. Але виявляється, коли бос – жінка, вона цього правила не розуміє. Ну, будь ласочка, не сердься.

– Угу. Тепер би придумати, що казати шефові і зміюкам про те, що другий день підряд в одному й тому самому ходжу...

– Ти щось неодмінно вигадаєш, я в тебе вірю! – підбадьорює подруга наостанок

– Зажди! А як же Дракон? Його потрібно погодувати!

– Та я йому з запасом насипала, не хвилюйся за малого, він не пропаде, – і кладе слухавку.

«Хотілося б вірити» – зітхаю про себе.

Повільно рухаюсь у бік кухні. Принаймні буде час обговорити план викрадення наших з Дем’яном шедеврів. А з одягом... Була б я сама – хвилювалась би сильно. Але при чоловікові не хотілось розводити нюні. Хай думають, що хочуть, тим паче, що є речі важливіші.

Завертаю до острівця і застигаю на місці. Нюні розводити не вийде, а от слина точно зараз потече.

Дем’ян, все ще у спортивних штанях і фартухі на голому торсі. Підкидає млинчики та ловить сковорідкою. Рухи точні, граційні.

– О, ти повернулась, – обертається до мене. – Я вже думав, утекла не дочекавшись смакоти.

Щічки знов опалює жар. Ох, не про ті солодощі я подумала, ох не про ті.

– Ходи сюди, навчу, як правильно смажити.

Ледь не ляпаю «Кого?» та вчасно прикушую язик.

– Ходи, я не вкушу, – заманює в свою пастку чоловік.

«А шкода», – несеться думка десь далеко в глибині підсвідомості.

«Орисю! Та що з тобою таке? Ти ж ніколи такою зіпсованою не була!» – намагаюсь осмикнути сама себе, поки ноги за власною волею ведуть мене до сексуального шеф-кухаря. Лишень ковпака не вистачає.

Щойно підходжу, Дем’ян бере мою руку і ставить мене перед собою.

Він стоїть ззаду, настільки близько, що я відчуваю його дихання на своїй шиї. Він й досі тримає мене, а ліва рука, яка все ще держить сковорідку, надійно закриває шлях до відступу з іншого боку. Я стою заручницею чоловічої пастки. Та не можу сказати, що мені не подобається.

Дем’ян випускає пательню і легенько проводить пальчиками вздовж моєї лівиці. Підіймає її. Нахиляється ще ближче до мого вуха.

– Обережно, не обпечись, – шепоче.

Мільйони дрібнесеньких мурашинок влаштовують марафон моїми нервовими закінченнями. Від несподіванки не втримуюсь і зойкаю.

– Боляче? – одразу ж розвертає мене до себе красунчик і починає дмухати на мою долоню. – А так?

Він повторює мене! Як тоді, у мене вдома! Я так само йому зробила, тільки менш сексуально. Набагато менше!

Заворожено дивлюсь в його блакитні очі й повільно киваю. Хоча зовсім не болить, але до неможливого приємно відчувати його дотики.

– А якщо спробувати так? – він нахиляється і цілує мене.

М’яко, ніби намагаючись розсмакувати. Та поцілунок набирає дедалі більших обертів. А руки Дем’яна стають активнішими: зі спинки вони переходять до талії і спускаються до моїх стегон. А далі обережно відкривають нові території: мої сіднички.

Десь у підсвідомості б’ється думка, що треба бути обережною, що події якось несподівано понесли у прірву. Та поглиблена поцілунком навіть ґавлю момент, коли мене підсаджують на стіл.

Його вмілі руки, що ковзають тілом. Солодкі вуста, які діють на мене наче вода на спраглого. Тепло його тіла, скоріше навіть жар. Пружні м’язи, які переливаються під моїми долоньками. Все це змушує мене втрачати зв’язок з реальністю. Змітає всі заборони, перешкоди й установки в голові. А в думках залишається лише одне бажання: Дем’яна, і поближче.

«Поближче? Куди вже ближче? – несамовито волає внутрішній голос. – Його руки вже розщібнули твоє плаття, а про болеро взагалі мовчу! Замість сирників зараз посмажиться!».

Взагалі-то на пательні млинці, але це допомагає трошки повернутись до реальності. Дем’ян дійсно розщібає мою сукню!

Знов всередині мене піднімаються хвилі сумнівів. Кітті сказала б, що перший раз з таким чоловіком не така вже й погана можливість. А що, як я в нього закохаюсь, а він вип’є той триклятий антидот і про мене забудеться. Потім збирай розбите серденько по маленьким шматочкам...

Але ж ця його пристрасть передається мені з кожним дотиком, коли ще в мене буде можливість зробити це з таким чоловіком. Не втримуюсь і тягну його трошки за коси під час наступного поцілунку.