ГЛАВА 20-2

– На мару поки що не схожа, тож гадаю, я вчасно.

– Ти чув, що я співаю?

– Хіба не для того ти й співала?

– Ні! То я для себе, – а-а, який же сором! Хто ж знав, що він тут!

Відчуваю, як щічки знов заливаються рум’янцем.

– То це твоя кімната? – переводжу тему.

– Ні, тут спортзал. Хочеш подивитись? – пропонує і відчиняє двері.

Кімната на диво невелика. Бігова доріжка, гантелі, турнік та ще кілька невеличких тренажерів. І знов цей чудовий вид з вікна на Київ.

Обертаюсь до Дем’яна, щоб зробити комплімент його пейзажам і завмираю з напіввідкритим ротом.

Він стоїть в спортивних штанях. Без футболки, вона у нього в руках. Пружній прес, бісеринки поту. Мимоволі проковтую. Переді мною немов модель з журналу «тільки для дівчат». Руки складені на грудях. І ця м’яка усмішка, однісінькими куточками губ, яка так і зводить з розуму.

Про що я там хотіла сказати? Щось про вікна, здається.

– У тебе тут, чудовий вид, – промовляю.

– Дякую, працюю над ним майже кожного ранку.

І тут до мене доходить, як мій комплімент прозвучав зі сторони!

– Я взагалі-то про вікно... – червонію.

– А-а. Ну так, заради нього я працюю набагато більше.

А мені знов стає ніяково. Я ж не мала на увазі, що він не гарний!

– Та ти також нічогенько... – здається, спроба покращити становище не вдається.

– Але не з Верхнього Іст-Сайду? – повертає мені вчорашню шпильку. І одразу додає, – Що, красуне, час снідати?

Він закидає футболку собі на плечі, від чого кожен м’яз переливається неначе хвилі. Підморгує і виходить в коридор. Заворожено киваю і виходжу слідом.

Вид ззаду ще кращий! Навіть не хочеться його наздоганяти.

Небо, і коли я стала такою зіпсованою?

– Що, Ориську, знову загубилась? – обертається до мене Дем’ян і простягає руку.

– Запам’ятовую, – беру його за руку, прискорюючи шлях.

А от що саме я запам’ятовувала, нікому не зізнаюсь.

Та судячи з хитрої усмішки Дем’яна, він здогадується, що саме я намагалась закарбувати в пам’яті. Залишає на моїх вустах легкий поцілунок і за мить виводить до сходів.

– У тебе тут потаємний шлях є? Чи замість сходів, які самі змінюють напрямок, у тебе така ж штука з коридорами?

– Які сходи?

– Оу, точно! Ти ж не читав… І не дивився. Ні, Дем’яне, так нікуди не годиться! Ми просто зобов’язані разом переглянути цей фільм. Принаймні перші три частини, далі вже за твоїм бажанням.

– Невже настільки не цікаві?

– Та чому ж, цікаві, просто найбільше казки саме в перших частинах. До речі, – ми якраз опиняємось у вчорашній відкритій вітальні, яка одразу і столова, і приймальна, і музикальна, – а де твій телевізор? Чи ти до сестри в кімнату заходиш подивитись?

– Та ні, я тією кімнатою не користуюсь.

– Невже бізнесмени справді не дивляться телевізор і в цьому весь секрет їхнього багатства? – награно зображаю здивування.

Точно десь той телік є, просто я його не помічаю. Не скаже ж він, що в нього грошей не вистачило.

Дем’ян на мої слова лишень сміється.

– Та ні, все у мене є. Ходімо покажу.

Він веде мене до диванчика з кріслами. Підходить до тумбочки, щось натискає, і звідти починає вилазити телевізор!

– Вау! А це розумно.

– Ага. Бізнесмени – такі ж люди, просто в них є гроші, аби приховати власні недоліки, – усміхається.

Я обходжу телевізор, оглядаючи.

– То що, геть роботу на сьогодні і гайда влаштуємо марафон фільмів? – жартома пропоную, але у кожнім жарті є частка правди.

– Звучить дуже привабливо, але якщо ти не забулась, у нас ще є справа в офісі твого боса. Надважлива місія, рангу «С».

Від усвідомлення сказаного Дем’яном гублюсь і застигаю. Чоловік же бачить мій ступор, зітхає, бере мене за руку і ми йдемо, я так розумію, у бік кухні.

– Судячи з усього, про нашу місію ти забулась.

– Мене тепер розриває від двох емоцій одночасно, – констатую факт кілька митей потому.

– Це яких же? – обертається до мене.

– По-перше… Я дійсно геть за це забулась. А по-друге, ти теж дивився це аніме про ніндзя!

– Звучить як звинувачення, – сміється.

– Я думала, ти взагалі звик не дивитись телевізор… Такий весь успішний, суворий, старший брат.

– О-о, як пізнати тобі ще треба багато, мій юний подаване, – він робить надзвичайно мудре лице і складає пальці будиночком.

Не витримую і сміюсь. Як же ж з ним легко! Хоча ми й знайомі всього нічого, але спільну мову, якийсь контакт, знайшли майже одразу. Якщо не враховувати шефів стіл. Про це і досі згадувати соромно.

– То, що, майстре-шефе, у нас сьогодні на сніданок? Мені обіцяли найсмачніший сніданок!

Ми якраз заходимо в кухню. Вона світла і простора, є невеличкий острівець, за яким можна сидіти, поки хтось готує. Ще є круглий скляний столик, він стоїть біля вікна.

Я вмощуюсь на барний стілець, Дем’ян стає з протилежного боку острівця.

– Ось так от ти одразу, так? Я ж тобі за чай не пригадую.

– Ти щойно це зробив!

– Що?

– Пригадав за чай!

– О, точно, чай, дякую, що нагадала, – грає бровами.

– Дем’яне! – вмикаю воду в крані, що є на острівці, і брискаю в чоловіка.

Він сміючись витирається футболкою. До чого ж його рухи гаряче виглядають! Спортивне, підтягнуте тіло, кубики пресу, м’язи на руках, розкішне довге волосся, за яке так і хочеться смикнути. Знов мимоволі зковтую.

Мій погляд зупиняється на його усмішці.

– Все-все, не дивись так, я вже йду готувати, – промовляють його губи, та сенс сказаного дуже повільно доходить до мого мозку.

– А? – невиразно питаю, примушуючи себе відірвати нарешті погляд від його вуст і подивитись в очі.

Нумо, Орисько, очі вище, ще трошечки!

– Кажу, погляд в тебе надто голодний, ось-ось і мене вкусиш.

А-а, так, це було б чудово. І смачно!