ГЛАВА 20

Прокидаюсь різко сідаючи в ліжку. Кілька митей йде на те, аби усвідомити, де знаходжусь і що відбувається.

Квартира Дем’яна. Точно. Оце я везуча!

Солодко потягуючись відкидаюсь на подушки. Ай! Яскраве світло вдаряє по очах, від чого одразу набігають сльози. Який ідіот вночі прожектори вмикає? Супер-героїв викликають чи що?

Тепер зрозуміло, чому я зараз прокинулась. І чому Дем’ян вчора нагадував про пульт від штор.

Кидаю погляд на годинник і присвистую. Шоста ранку. Та я, виявляється, ще й вчасно піднялась. Лягати досипати сенсу немає, а от на те, щоб обдивитись тут все, в мене купа часу!

Злажу з ліжка й мчу до вікна. Яка ж краса! Від такого і прокидатись зранку приємно. Навіть якщо ранок виглядає як ніч. Хоча на дорогах вже стає потроху жвавіше. Машин точно побільше, аніж вночі було.

Біжу до ванної. Дивлюсь на безпосередньо ванну, прикидаючи, чи варто її приймати, чи ні. Переводжу погляд на здоровенне вікно. Тепер в мене вже повно енергії, тому роздягатись з відкритими шторами боязко. І нехай окрім Батьківщини-Матері мене ніхто не побачить. Але ж якщо закрити їх, то сенс у цих вікнах відпадає...

Так і не наважившись, йду до вмивальника, докоряючи собі за боягузтво. Де Дем’ян тут світло вмикав? Ніде вмикачів не бачу... Стукаю себе долонею по лобі: ну ж бо, Орисю, згадуй!

Раптом світло вмикається і вимикається. Повторюю трюк з лобом – знову вмикається й вимикається!

Точно! В цей раз вже роблю фейспалм: потрібно двічі хлопнути в долоні.

Вмиваючись кидаю погляд на «скляночки-баночки», паралельно намагаюсь переконати себе: якщо чимось скористуюсь, то нічого страшного не станеться, ніхто навіть не помітить.

Дем’ян казав, це його сестра під себе все обирала, цікаво ж, які засоби краси в багатих. Але ж і ніяково чуже брати. З іншого боку, він сам дозволив користуватись всім, чим захочу. Його за язик ніхто не тягнув, нехай це і звичайна гостинність була.

Суперечка в моїй голові могла тривати ще довго, якби не моя рука, яка сама потягнулась за найближчою скляночкою.

«Тільки почитаю, що це» – запевняю себе.

Та не проходить й кількох етикеток, як я вже наношу масочку з пюре з гарбуза. Її вистачить зовсім трошки. Баночка велика, ніхто й не помітить. Маску потрібно залишити на хвилин десять, тож я йду подивитись, чи ще є цікавеньке в кімнаті.

Та вийшовши з ванної одразу сідаю в крісло біля вікна. Дуже обережно, щоб, не дай небо, не зламати і не вронити разом зі стелею, до якої воно прикріплене.

Як же тут гарно. Зробити б фото на згадку про такі щасливі миті життя.

Точно! Телефон! Сумка! Я аж підскакую на місці. Вона в коридорі біля ліфту. Я розбувалась, поставила поряд сумку і забулась її там... Щось у мене вчора був день забуття. То ключі забулась, то сумку з телефоном. Ладно, вже як є. Може щось у вітальні вийде сфотографувати.

На цьому домовившись з собою, йду змивати маску та змаститись кремом.

Дивлюсь на відображення себе в дзеркалі і не впізнаю свою шкіру! Вона стала світлішою й більш підтягнутою. Запам’ятати бренд може? Спробую, але назва тут якась вигадлива занадто. І дідько з нею.

Шкода, що немає, чим нафарбуватись. Як у Кітті все одно б не вийшло, та принаймні очі підвести змогла б. Хоча Дем’ян мене вже бачив ненафарбованою і з «домашнім» пучком на голові, і навіть не дуже злякався.

Нашвидкуруч перевдягаюсь у вчорашню сукню, іншої з собою немає. Сподіваюсь, ми до мене заїдемо. Інакше страшно уявити, скільки підколів доведеться вислухати від зміюк. А за шефа взагалі мовчу. Останніми днями він такий дивний...

З цими думками виходжу з кімнати. На годиннику без двадцяти сьома. Цікаво, Дем’ян ще спить, чи вже ні? Пройду повз його кімнату, якщо буде тихо, то піду на кухню.

Так і рушаю коридором, впевнена в своєму рішенні до першого розгалуження. І куди тепер? Наліво чи направо? Начебто вчора завертали направо. Отже тепер наліво. Чи це було на першому повороті?

Небо! Нащо такі квартири будувати. Гаразд, пішли наліво, бо щось останні дні в мене все не за планом.

Блукаючи так вже хвилин з п’ять не витримую і стукаю до найближчої кімнати.

– Дем’яне! Ти тут? – невпевнено запитую.

Від моїх ударів двері відчиняються.

– Не так вже й сильно я вдаряла, – шепочу сама собі, намагаючись заспокоїти свої нерви.

Обережно просовую носа до кімнати, але бачу лише кабінет. Розкішний, до речі! Але кабінет. Не цікаво. Зачиняю його і рушаю далі.

Зазирати за другі двері, чи це вже якось геть не виховано?

Чому тут ніхто не повісив указників? «Дем’яне – це твоя спальня», «Дем’яне, ось твій кабінет». А що? Було б зручно!

«Зате дівчата від нього зранку точно не тікають. Бо не знаходять виходу», – хіхікає внутрішній голос.

І що його тепер робити? Навіть тієї зони з диванчиками найти не можу. І телефон десь там, внизу...

– Дем’яне? – невпевнено кличу.

Проходжу до наступного повороту і знов гукаю чоловіка, вже трошечки голосніше.

– Дем’яне!

Може, він і сам загубився? Яка там перша порада в таких випадках? Залишатися на місці і подавати сигнал рятувальникам?

Озираюсь, довкола лише картини висять, не підпалювати ж їх? Раптом якісь відомі шедеври, художників в сьомому коліні від самого Мікеланджело.

Підходжу до найближчого малюнка. Звідти на мене дивиться рудий кіт, який в роті тримає мишку. Комп’ютерну. У Дем’яна точно хороше почуття гумору.

– Не хвилюйся, котику, тебе я не спалювала б точно. Навіть якби було чим.

Рушаю далі, розглядаючи мазюкалки. Деякі з них дійсно вражаючі, з красою Карпатських гір, чи море, чи якась скеля над морем з білими будиночками. Греція мабуть, або Італія. Не впевнена. Сама-то я їх лишень на зображеннях в інтернеті бачила.

– Дем’яне, ти мене почуй. Дем’яне, ти мене знайди. Не хочу залишитись марою у цім пентхаусі, – починаю наспівувати під ніс. Без рими, але ж треба себе бодай якось розважати.