ГЛАВА 19-2

– І ти зробила цей висновок на основі моєї квартири, тому що...

– Тому що вони хочуть принца на білому коні і з замком. А не чоловіка з пентхаусом і приватним водієм, – усміхаюсь.

Дем’ян сміється.

– Орисько, ти щоразу мене приголомшуєш.

– Не всім же з ліфту у квартиру одразу потрапляти, – підколюю.

До речі, а що він буде робити, якщо раптом ліфт зламається? Чи в таких дорогих будинках вони не ламаються?

Але втома накочується так швидко і непомітно, що замість питання рот відкривається лише на позіхання.

– Вибач, я все ще з тобою, – намагаюсь згладити ніяковість жартом.

– Це чудово. Думаю, повну екскурсію я влаштую тобі завтра. Але ти ще потрібна, аби запам’ятати дорогу до своєї спальні.

До своєї? Тобто ми будемо ночувати окремо? Навіть не знаю, я більше відчуваю полегшення чи жалю? Мабуть все ж таки полегшення, бо так і чую насмішки дурного Міккі Мауса наді мною.

– Раптом захочеш пити, чи ще щось, тут кухня, можеш сміливо користуватись всім, що тобі потрібно.

Киваю. Все одно не буду нишпорити по шафах без нього, але від гостинності чоловіка приємно.

Ми піднімаємось гвинтовими сходами на другий поверх, проходимо «бібліотеку» і опиняємось в коридорі. Лампочки знов загоряються від нашого руху. Я вже навіть звикла до такого, потім спробуй повернутись до своєї квартирки, де й вмикачі не кожен раз спрацьовують.

– Там моя кімната, якщо щось знадобиться чи трапиться, можеш будь-якої миті заходити, – вказує на одну з дверей, які, до речі, не часто тут зустрічаються.

Зате шлях не здається надто нудним, бо стіни увішані гарними картинами. Так і на Андріївський узвіз з його алеєю художників ходити не треба.

Хоча про запам’ятати, Дем’ян, схоже, не жартував, бо коридор весь час трошки завертає то в один бік, то в інший, і при цьому інколи має пересічний прохід.

– Щось мені підскакує, що тут можна заблукати. А ще твоя квартира, мабуть, ідеальне місце злочину, – знов від нервів та втоми починаю нести нісенітницю.

Ми якраз проходимо невеличку, порівняно з усіма іншими приміщеннями, відкриту кімнату, з диванчиками та столиком і також великим вікном. Звідси вже вид на вечірній Київ. Але я надто хочу спати, аби підходити милуватись.

– Чому? – явно не такої реакції на своє приміщення очікує Дем’ян, вкотре.

«Або звик не до такої» – хмикає внутрішній голос.

А й справді цікаво, скільки жінок він сюди приводив до мене? Хоча, яке мені до того діло. Невже це ревнощі в мені роблять невдалу спробу прокинутись?

– Та якось забагато місця. Поки дійдеш з одного кутка квартири в інший, вже втомишся.

– Зате на пробіжку йти не треба, і можна накрокувати необхідні десять тисяч кроків, поки дійдеш до кухні за смаколиками.

– Слухай! Це ж геніально! Я все думала, звідки ти час на спортзал знаходиш, а воно он як, виявляється! – сміюсь.

– Ось і твоя кімната, – Дем’ян заходить всередину перший.

Заглядаю слідом, Дем’ян хлопає в долоні двічі аби увімкнути світло. Невже закінчились датчики руху?

– Пульти від люстри, занавісок та телевізору лежать на тумбочці. Там же знайдеш вимикачі для освітлення ліжка. Ванна за тими дверима.

Дем’ян разом зі мною оглядає приміщення. Мабуть, переконується, чи все є і все гаразд.

Кімната оформлена в світлих тонах. Виглядає дуже затишною. Тут краєвид з вікна також на Дніпро. Невеличкий комод та трюмо. Біля вікна зручне підвісне крісло, поряд – милий кавовий столик. А посередині на підлозі пухнастий білий килимок. Не кімната, а дівоча мрія одним словом.

– Рушники у ванній, в шафі, там же і халат. Футболку я тобі зараз принесу. Зазвичай тут зупиняється моя сестра, коли ночує в мене, тож у ванній є багато різних скляночок-баночок, які можуть тобі знадобитись.

Він проходить до ванної, я слідом за ним.

Ванна мабуть розміром з кімнату! Знову згадую невеличку свою, де через пральну машинку ти можеш лишень покрутитись довкола своєї осі.

Сама ванна стоїть в центрі і має сходи навкруги. Сидячи в ній, можеш споглядати чудовий краєвид на Дніпро, і вікно так само на всю стіну, скоріше навіть замість стіни.

На сходинці довкола ванної багато свічок, навіть якісь журнальчики. На ванній також є столик – піднос.

Біля стіни розташовано душову кабіну, біля іншої – величезний вмивальник із дзеркалом. А також є велика шафа-стелаж. З різними рушниками та крючками, на одному з яких висить махровий халат.

Дем’ян підходить до вмивальника, відкриває одну з шухляд під ним, оглядає і залишаться задоволеним.

– Тут можеш знайти все необхідне, щітка, паста, нова мочалка. Там ще багато чого лежить, тож бери, що треба. А шампуні, гелі і крема є тут, – вказує на скляночки на стільниці біля умивальнику, – і там, – вказує на стелаж біля душової кабіни.

– Дякую.

– Якщо що, можеш заходити до мене, або ж телефонуй, якщо загубишся, – усміхається.

– Я рада, що ти вже так чудово мене вивчив, – втомлено сміюсь.

– Відпочивай, Рисько. Солодких снів.

Він обіймає мене й залишає на вустах солодкий поцілунок.

– Добраніч, Дем’яне, – щасливо усміхаюсь у відповідь, відпускаючи чоловіка з обіймів.

Він йде до виходу, як раптом на порозі зупиняється.

– О, і зараз ще принесу футболку. Якщо що, можеш йти митися, я залишу на ліжку.

Вдячно киваю, і чоловік виходить. «Покидає мої покої» – хіхікає внутрішній голос. А що, не кімната, а номер в готелі.

А я не маючи сил ні на що більше, швидко замикаю ванну й залізаю до душової кабінки. Навіть соромитись величезного відкритого вікна немає сил.

Тепла вода ще більше розніжує, і нашвидкуруч чищу зуби та повзу до ліжка. Вже мабуть дванадцята, та в мене немає сили навіть перевірити телефон.

До речі, де він? А де я сумку залишила? Байдуже, все завтра. Навряд чи Дем’ян захоче поцупити мій гаманець з двомастами гривнями. Звичайно, якщо йому тільки не вистачає їх на оренду цього величезного місця. Але в такому випадку можна. Я ж теж тут ночую.