ГЛАВА 19

Ми виходимо в його квартирі!

Я озираюсь на ліфт, щоб переконатись, що він прямісінько позаду нас і я нічого раптом не пропустила.

Так, він на місці.

Дивлюсь на квартиру, потім розгублено на Дем’яна.

– Це вона? – невпевнено питаю.

– Та ти ворожка, Рисю! З першої спроби вгадала! – відповідає, а очі сміються.

– Це було дуже важко, – мимрю й шоковано озираюсь.

Виявляється, в будівлі все ж таки двадцять шість поверхів. Просто останні два належать одній квартирі. Дем’яновій.

О небо, як такий чоловік взагалі глянув у мій бік. А, точно, зілля. Згадала. Тому, Орисю, ходи, запам’ятовуй все, бо більше такої розкоші тобі не бачити.

Вийшовши з ліфту, ми опиняємося в досить просторому холі, в стінах якого вмонтовані шафи. Зі скляними дверями. Тож видно, де яке взуття стоїть, де які капелюшки лежать, окуляри, шарфики і звичайно верхній одяг. Все підсвічується стрічками з приємним теплим світлом, які працюють на датчиках руху, скоріш за все. Принаймні я не бачила, щоб Дем’ян десь натискав на вмикач.

Одне це приміщення більше за мою кімнату.

Дем’ян допомагає зняти пальто й вішає його у шафу. Витягає теплі капці для мене і, не такі махрові, для себе.

Я перевзуваюсь дуже повільно. Настільки повільно, наскільки можу. Не тому що в мене дірка на колготках, а тому що мені ніяково! А це ж тільки коридор! Боюся уявити його вітальню. Навіть звідси видно, що вона здоровенна і на два поверхи.

Дем’ян давно вже зняв верхній одяг й перевзувся, тепер стоїть, очікує на мене.

Оскільки ще довше тягнути нема куди, я нарешті випрямляюсь і чоловік простягає мені руку.

– Ходімо, покажу тобі тут все.

І він проводить мене до вітальні. І знов легке освітлення вмикається від нашого руху.

Вау! Вікна, точніше, одне здоровенне вікно, просто величезне! Одразу в висоту на два поверхи. А вид! Не втримуюсь і підходжу ближче.

– Зазвичай всі першим ділом дивляться на мою люстру, – усміхається Дем’ян, стаючи позаду мене.

– Пф, люстра! Люстри й в магазині можна побачити, а такий розкішний вид на Дніпро й статую Свободи...

– Точно ворожка, – сміється Дем’ян.

Переводжу на нього нічого не розуміючий погляд.

– Інакше я не знаю, звідки ти дізналась, який вид у моїй квартирі в Нью-Йорку.

На секунду я зависаю, дивлюсь на пам’ятник, а потім до мене як доходить!

– Ой! Батьківщина-Мати, точно, – це ж треба було так оганьбитись, Рисю! Заждіть, мені почулось, чи Дем’ян щось казав про квартиру в Нью-Йорку?

Знов дивлюсь на нього, намагаючись зрозуміти, чи він жартував, чи ні. Але судячи з того, як сміються наді мною його очі, жартом і не пахне. Парадокс, чи не так? Очі сміються, та він не жартував.

– Отже, Нью-Йорк? – у фільмах так часто підтримують світську бесіду.

– Ага, – ледь стримує сміх чоловік.

– Статуя свободи, кажеш?

– Ага, – вже й плечі трясуться.

– Мило, але не Центральний парк і Верхній Іст-Сайд, тож не цікавить, – а що, коли до школи ходила, по телику крутили серіал, всі герої якого були супер багаті і жили саме в цьому районі. Та краще якомога швидше змінити тему. – Але Київ звідси видно гарно, ще й з такої висоти... – поважно киваю. – Цікаво, а як тобі тут вікна миють? Це ж мабуть так лячно, – опускаю голову до низу.

Дем’ян заходиться сміхом. А що я? Мені дійсно цікаво. Якщо до висоти в двадцять поверхів в офісі я звикла, то до двадцяти п’яти ще ні! Моторошно! І захопливо одночасно.

Та й взагалі. Порозглядаю ще краєвид від гріха подалі. Пентхаус в Києві, квартира в Нью-Йорку, що ще у нього є? Приватний літак в Швейцарії? Хоча ні, там рахунки відкривають.

Відчуваю погляд Дем’яна. Він стоїть, дивиться на мене, спершись плечем на вікно, руки схрестив на грудях. І не лячно йому так стояти? А раптом скло випаде? Але задати таке дурне питання вголос не наважуюсь. Тому просто сором’язливо йому усміхаюсь і оглядаю кімнату в пошуках тієї самої люстри. Щоправда, тут стільки всього цікавого, що я швидко за неї забуваю.

Приміщення має відкрите планування, але умовно поділяється на різні зони. Он музикальна, з фортепіано. Він вміє грати?

Зона відпочинку з диваном, кріслами, журнальним столиком та якоюсь тумбочкою прямісінько в центрі кімнати! Дивани ще так розташовані, що сидячи на них маєш змогу милуватись неперевершеним видом з вікна. Навіть статуя є, і якимось чином вона вписується в інтер’єр.

Повертаюсь ще на градусів п’ятнадцять і бачу гвинтові сходи, які ведуть на другий поверх. Він огороджений невеличкими, кованими перилами й починається, умовно, з половини першого поверху. Там видно бібліотеку, з величезними стелажами книг і запаленим каміном. Каміном?

– А він справжній? – не втримуюсь, бо ж димоходу не видно.

– Ти про що? – Дем’ян оглядає другий поверх, намагаючись зрозуміти, що саме мене цікавить.

– Камін, – я б і пальцем тицьнула, але це вже геть невиховано.

– А-а. Ні, електричний, – усміхається.

– Виглядає як справжній, – хоча можливо, це на відстані так здається, але я впевнена, що бачу язички полум’я.

І нарешті мій погляд знаходить ту саму люстру. Вона величезна! Звисає зі стелі другого поверху. Загадкової футуристичної форми, круглі лінії світяться, десь перетинаються і таким чином спускаються до нашого, першого поверху. На мій не дуже знавчинський погляд схоже на стиль лофт. Але можу й помилятись.

Взагалі інтер’єр мені дуже подобається. Не позбавлений смаку дизайн «дивіться всі: я – багатий», а вишуканий й витриманий, нічого зайвого. Як сам Дем’ян.

– Що скажеш? – питає в мене вишуканий і витриманий.

– Що дівчата – дури, – знов приголомшую його відповіддю.

 Як вам квартира Дем’яна? Хотіли б мешкати в такій?