ГЛАВА 18-2

На вулиці роздається подвійний сигнал авто, наскільки знаю, так водії вибачаються або дякують одне одному.

Віконце до Гектора знов опускається.

– Всі цілі? – питає харизматичний вусань і стає свідком надзвичайної картини: його шеф, тобто Дем’ян, сидить на підлозі, тримаючи мене, а я руками спираюсь на нього, а ногами лежу на сидінні.

– Все гаразд, Гекторе.

– Вибачте пане, нас хотів підрізати один з цих...

– Гекторе, не при дамі ж! – перебиває його Дем’ян.

Роздається ще один дзвінок мого телефону. Ми всі переводимо погляд в той бік, але за кілька митей музика замовкає. Гектор, кивнувши нам, зачиняє віконце.

Дем’ян же зосереджує всю свою увагу на мені. Мені стає ніяково під його поглядом.

– Сам казав, що тобі подобаються пригоди зі мною, – кращий захист – це напад.

– То ти вирішила постаратися над їх створенням задля мене? – хмикає.

– Ну, не те щоб... Але ж чай я тобі так і не приготувала. То чому б не зробити принаймні цікаву поїздку додому?

Машина плавно рушає далі.

– Це... Несподівано. Ніхто ще ніколи не хотів мене порадувати у такий спосіб.

– Головне, щоб тобі сподобалось, – сором’язливо усміхаюсь.

– О, я в захваті. Особливо дивитись на тебе знизу, – жартує.

Та так, що від його жарту кров приливає до обличчя і я, різко відштовхнувшись від чоловіка, сідаю на сидіння.

– Не дивись на мене такими переляканими очима. Це був просто невдалий жарт, – усміхаючись підводиться Дем’ян та сідає поряд, справа.

Не встигаю я розслаблено видихнути, як він починає повільно нахилятися до мене. Я завмираю, уважно слідкуючи за його діями.

А він опускається ще нижче, дотягується до місця, куди впав мій мобільний і дістає його.

– У тебе пропущені, – протягує мені мій.

А в очах лукаві бісики так і скачуть. «Та він просто дражнить мене!» – минає думка.

– Це ти так мстишся!? – чи то стверджую чи то питаю, але головне, що тон звинувачувальний.

– У тебе немає доказів, – відказує, нахиляючись за своїм телефоном.

Схоже, коли я полетіла на Дем’яна, він знов, щоб мене врятувати, пожертвував своїм пристроєм, кинувши на підлогу. І тут в моїй голові проноситься інша думка!

– Тільки не кажи, що це вже другий, який розбився через мене! – на цей раз обличчя вкривається фарбою сорому.

– Ні, на щастя, новий тільки ввечері мали доставити додому. Тож я не встиг перенести всі данні.

Мені не вдається приховати полегшене зітхання.

– Та щось мені підказує, що варто дозамовити ударостійкий чохол, – сміється цей блондин!

Мені й відповісти на таке нічого. Він, звичайно, жартує, але жарт надто правдоподібний виходить. Тому мило оскалившись чимшвидше втуплююсь в екран.

Тут пропущенні від Кітті.

Дем’ян знов пригортає мене до себе, а я тим часом набираю подружку.

– Ну що там, Орисю? – пошепки питає вона.

– Їдемо до Дем’яна. На відмінну від подруг, йому совість не дозволила лишити мене в коридорі, а Дракона – голодним.

– О, я чого телефоную. Дракон. Я була ввечері, після роботи заїжджала, оскільки тебе, дякувати небу, не було, я його нагодувала. Тож не хвилюйся, а то знаю я тебе, ще б змусила Дем’яна у вікно на десятий поверх залазити.

– Кітті! Ти просто космос, дякую! Аж камінь з серця.

– Ага. Ти краще хвилюйся за свого миша.

– Якого? – не вловлюю, про що подруга.

– Того, що Міккі, який попереду, а не ззаду!

– Кітті, – стогну я. – Знов ти за своє!

А сама кидаю погляд на Дем’яна, чи не почув він. Гучність, звичайно, й так мінімальна, але я намагаюсь ще сильніше прикрити динамік, аби чоловік точно нічого не почув.

– Придумала: наполягай, аби вимкнув світло. Все, я побігла. Пам’ятай, що ти богиня. А, і раптом що, одразу набирай мене! – і подруга кидає слухавку.

– Дякую, – буркаю тиші в телефоні й кладу його, на цей раз вже на сидіння поряд.

Дем’ян починає гладити мені волосся.

– Що вона хотіла? – питає.

– Порадувала, що погодувала білку, – задоволено муркочу під його ласками.

– От бачиш. Все гаразд, – в його голосі чується полегшення.

Невже злякався, що Кітті їде додому і зараз доведеться везти мене назад? Хоча, якщо так подумати, мені б також не хотілось через якусь дівчину туди-сюди тинятись по місту. Навіть в такій комфортній машині.

Друга половина дороги проходить без пригод. Відволікшись на ласку Дем’яна, я пропускаю, в яку частину міста ми доїхали, а оговтуюсь, коли зупиняємось біля воріт, що автоматично відчиняються.

Щойно авто зупиняється, як Дем’ян виходить з машини, подає мені руку. Швидко защібаю пальто, беру сумку з телефоном і вилажу на вулицю. Озираюсь довкола.

Територія, під’їзна доріжка, клумби – все як на оголошення житла класу «ніколи не зможеш собі дозолити». Два скляних модерністських будинка, внизу поєднанні спільним холом десь на поверхи три. А самі будинки мають мабуть поверхів з тридцять. Оглядаючи все, пропускаю момент, коли Дем’ян прощається з Гектором.

– Ой, я ж Гектору не побажала на добраніч, – озираючись, кажу своєму красеню.

– Гадаю, йому вистачило побажання ще в перший раз, – усміхається чоловік.

– Але ж через мене він так пізно закінчує роботу! – дійсно ж шкода старого водія...

Дем’ян у відповідь кидає на мене дивний погляд. Суміш захопленості й замилування. Сором’язливо відвертаюсь.

Двері холу нам відчиняє швейцар. Всередині все таке яскраве після вечірньої темряви. Вишукана люстра, щось на кшталт рецепції і величезна зона відпочинку з кріслами, столиками, диванчикам, а ще маленька кав’ярня в іншому кінці зали. Зараз, звісно, зачинена вже.

Адміністратор, чи як взагалі називається ця людина в житлових будинках? Не консьєржка ж! Порівняно з тими консьєржами, яких я бачила, тут явно має бути назва вища за статусом. Не хочу образити нікого з цією поважною професією, але тут все надто дороге для студентських назв.