ГЛАВА 18

Але запаморочення так і не приходить, а Дем’ян вичікуючи на мене дивиться.

– До тебе? – тихо виштовхую слова зі свого рота. – Але я не можу!

– Чому? – одразу хмурніє красунчик.

– Дракон...

– Що?

– Дракон. Вдома. Сам. Голодний, – мене осяює погана здогадка: – Він же мене навіть не зустрічав! Пам’ятаєш, як вчора ми затримались і він шумів за дверима? О небо! Раптом з ним щось трапилось?

– Орисю, заспокойся. Не думаю, що з ним щось станеться за один вечір.

– Але я все одно маю дочекатись Кітті, аби переконатись, що він в порядку...

– А якщо вона не прийде до ранку? Так і просидиш всю ніч в коридорі?

Кабіна зупиняється і ми виходимо на першому поверсі.

З одного боку Дем’ян правий, не на сходовій же клітині ніч провести. З іншого, як бути з моєю білочкою. Та й взагалі! Не до чоловіка ж їхати на другому побаченні! Дідько, Орисю, чому ж ти така розтяпа! Взяла б ті кляті ключі й біди не було б! Би та якби та виросли в роті гриби.

– Можемо залишити їй повідомлення з проханням погодувати Дракончика? – пропонує вихід Дем’ян. – В будь-якому разі, раніше аніж прийде Кітті, ти його не погодуєш.

Мушу погодитись, в його словах є сенс. Моє сидіння перед зачиненими дверима квартири нічим не допоможе. Але й їхати до нього так лячно!

Хоча, б’юся об заклад, зараз він думає щось на кшталт: «Саме тому всі хлопці моєї сестри повинні були проводжати її до дверей». Точно, у нього ж є молодша сестра, про яку він турбується. Отже і мені боятись нема чого, так?

А Дем’ян наче чує мої внутрішні сумніви.

– Гайда до мене. Обіцяю не зваблювати. Тільки виділю найкращу кімнату. А зранку нагодую найсмачнішим сніданком, – спокушає цей красунчик.

Будь я сміливіша, пожартувала б про його обіцянку – типу, ще питання, чи це заспокоєння чи погроза, що не буде зваблювати. Та натомість пригадую, що шопінг з Кітті буде тільки завтра, тому зараз я у тих самих трусиках з Міккі Маусом! Дідько!

Щічки опалює рум’янець.

– Ти чого, Рисько? Не буду я тебе ображати! – мені здається, чи моя реакція навіть трохи зачіпає чоловіка?

– Ой, Дем’яне, я не через це! Просто, у мене ж навіть зубної щітки, чи в що перевдягнутись немає...

– А, – помітно розслаблюється чоловік, – за це не хвилюйся, вже зубну щітку й футболку я для тебе знайду, – усміхається, обіймає мене за талію й веде до машини.

– Лампочка, – тільки помічаю, що тут на вході знов є лампочка і вже немає звичної темряви.

Та Дем’ян ніяк не коментує моєї репліки. А мені дивно. Скільки ми з Кітті тут живемо, а лампочку ніхто не ставив, бо одразу викрадали. Хоча зараз це має бути останнім, що повинно мене турбувати.

– Все гаразд, пане? – зустрічає нас Гектор.

– Так. Плани трішки змінились, Орися поїде зі мною.

Вусань з усмішкою киває та відчиняє нам дверцята.

Схоже, залазити в машину Дем’яна вже стає чимось буденним. Та першим ділом я хапаю телефон, аби відправити подрузі своє прохання. Зайнята набиранням повідомлень і пошуком відповідних стікерів, не помічаю, як Дем’ян опускається поряд і машина заводиться.

– Написала? – питає Дем’ян, щойно я відкладаю телефон.

– Ага. І смс, і в усі відомі мені месенджери. Може ще раз зателефонувати?

– Гадаю, щойно візьме до рук мобілку, вона все побачить. Не переймайся. Завтра перед роботою заїдемо й погодуєш свого пухнастика, – Дем’ян притискає мене до себе. – У нього ж доступ до води є?

– Так, звичайно. Поїлка в клітці та чашка на кухні.

– У нього є власна чашка? – піднімає брів Дем’ян.

– Взагалі-то це була моя, але Дракон вирішив, що то його скарб і віджав собі. Тепер це його власність, якою він користується, коли тікає з клітки.

– Зрозумів, – хмикає. – Я взагалі до того, що якщо у нього є вода у вільному доступі, тоді одну ніч він точно витримає і ти можеш розслабитись.

– Мабуть твоя правда, – видихаю, влаштовуючись зручніше на його плечі.

Але за кілька хвилин розумію, що мені надто жарко в пальто й вирішую його розщібнути. Та забуваюсь, що телефон лежить у мене на колінах, тому мобільний пристрій вироблює акробатичний кульбіт і летить кудись в невідомому напрямку. По звуку здається, ніби врізається у водійську перегородку, а далі машина робить, хоч і плавно, та все ж крутий поворот направо, через що я чую, як мій бідолашний телефончик котиться кудись вліво.

Та все, на що мене вистачає, – це зітхнути.

– Дідько, – мляво сварюсь.

Схоже, Дем’яна трішки приспало, бо від несподіваного гуркоту він різко сідає і переводить запитальний погляд на мене.

– Тобі потрібна допомога? – питає.

– У вас все в порядку? – а це вже Гектор озивається.

– Так-так, вибачте, я просто телефон впустила.

Гектор мовчки зачиняє віконце, а я повертаюсь до Дем’яна.

– Не турбуйся, зараз я його знайду. Ще б дороги в нас робили ліпшими, – вимовляю, коли присідаю навшпиньки і мене різко смикає, бо машина знов наїхала на чергову яму. Таких тут безліч, тому до Гектора претензій немає. Порівняно з деякими водіями таксі, він взагалі ніби парить над землею. Або ж це хороші амортизатори в колесах машини. Не знаю. Але краще буду вірити в Гектора.

– Орисю, – огукує Дем’ян, і схоже вже не вперше. – Сідай, ти зовсім спиш на ходу, я зараз знайду його.

І знов мені стає ніяково від того, що хтось проявляє до мене стільки турботи...

– Я ж впустила, а в тебе теж день навряд чи був вихідним. Можемо разом пошукати, щоб було швидше, – пропоную альтернативу. Не хочеться навантажувати його своїми проблемами ще більше і в той же час не хочеться образити відмовою, коли він стільки для мене робить.

Дем’ян дивиться на мене вивчаючи, а потім киває і вмикає світло в салоні. Воно, звичайно, яскраве, але не достатньо, аби освітити кожен темний куточок.