ГЛАВА 17-2

– Тільки якщо ти нахилишся трошки, бо я не дістаю, – а сама піднімаюсь навшпиньки.

Дем’ян нахиляється до мене. І нарешті ми цілуємось! Не можу повірити! Я цілуюсь! З Дем’яном! Таким красенем. Але ж я не вмію! Паніка накриває з головою, я ледь не розриваю поцілунок, але м’які дотики чоловіка, його сильні долоні, що ковзають по спині, заспокоюють мене. Я розслабляюся та віддаюсь в умілі руки... кхм... губи, мого красеня.

Його дотики чутливі, а рухи м’які, та пробуджують такий вир емоцій і відчуттів всередині, ніби я на каруселі. Каруселі, яка тільки набирає обертів, закручуючи мене все сильніше, здіймаючи все вище над землею.

В якийсь момент я розумію, як діяти, обіймаю чоловіка за шию, та й загалом мої рухи стають більш впевненими.

Солодкий та п’янкий дурман застеляє розум, і тільки неймовірно тепле відчуття зростає всередині. Тепер ці дурні зимові пальта здаються надто товстою перешкодою до дійсно близьких обіймів з цим неймовірним чоловіком.

Зненацька спрацьовує сигнал на дверях і вони відчиняються. Дем’ян реагує першим, відриваючи мене від землі переставляє так, що тепер він стоїть спиною до дверей, а я спиною до вулиці. Тепер, відчиняючись, двері мене не зачіпають.

Помічаю шокований погляд сусідки, вона якраз живе на одному поверсі зі мною та Кітті й зовсім нас не любить.

– Добрий вечір, – вітаюсь з нею, визираючи з-за чоловічого плеча.

Дем’ян тим часом притримує двері.

– Ага, – фиркає вона, – бачу, який добрий. Нікому вийти не даєте.

Гордо задерши носа, вона демонстративно від нас відвертається. Та щойно її ніс, тобто погляд, зачіпає машину Дем’яна, щелепа вирішує привітатись із землею.

Та сусідка, сувора на вигляд жіночка, а за характером взагалі справжнє стерво, швидко опановує себе й, розправивши плечі, йде геть.

А ми з Дем’яном починаємо хіхікати наче підлітки, яких застукали на гарячому.

– Пішли, – вказує він всередину.

Я розщібаюсь та автоматично завертаю до сходів, але Дем’ян зупиняє мене з хитрою усмішкою і викликає ліфт. На цей раз він справний і дверцята одразу відчиняються. Заходимо й не встигаємо насолодитись поцілунком, як вже приїжджаємо на мій, десятий, поверх.

– Здається, ремонтники зробили його надшвидкісним, – промовляю з розчаруванням.

– Тоді ми будемо першими, хто поскаржиться, що ліфту додали швидкості, – сміється Дем’ян.

Ми підходимо до дверей. Я відкриваю сумку і починаю в ній копирсатись в пошуках ключів, а поки питаю в Дем’яна:

– Я тобі вчора так і не запропонувала, але цього разу виправляюсь, – але закінчую говорити на пів реченні, бо ключів ніяк не знайду, а сумка в мене не бездонна взагалі-то!

– Ти про що? – повертає мене до розмови чоловік.

– Взагалі, хотіла чаю запропонувати, бо вчора це так цього і не зробила. І мене гризла совість. Але схоже, й сьогодні не вийде...

– Що таке?

– Ключів немає...

Обертаюсь до дверей і починаю пригадувати...

– На роботі забулась? – припускає Дем’ян.

Хитаю головою. Спогади відтворюються одне за одним: як відчинила вчора двері, Дракон, Дем’ян, кинула ключі на тумбочку, а не повісила на гачок як завжди, а зранку двері закривала Кітті... А я просто вийшла слідом, захопивши лише сумку й телефон... Бо ключів на гачку не було...

Переводжу розгублений погляд на Дем’яна. Але він все розуміє без слів. Зітхає, а на вустах грає легка усмішка.

– Зараз зателефоную Кітті, спитаю, коли вона буде. Але ти можеш йти, щоб я тебе не затримувала.

– Е ні. Я вже мушу переконатись, що таку красуню ніхто не вкраде і вона успішно добереться до своєї башти з Драконом, – він спирається на двері, всім видом показуючи, що нікуди не піде. – Та й взагалі, може, я твій чай хочу скуштувати, а то два дні ти ніяк мене ним не пригостиш. Навіть на роботі не запропонувала.

Я жартома штурхаю його в плече, а він натомість притягує мене до себе. Кладу голову йому на груди та викликаю Кітті.

– Алло! – відповідає веселий голос подруги дві хвилини потому.

– Кітті, а ти де?

– Гуляю. Щось трапилось? Якщо що, в мене лежить у верхній шухляді, поряд з ліжком.

– Кітті!

Від її слів кидає в жар і я різко відсахуюсь від Дем’яна. Він спочатку не розуміє моєї дивної поведінки, а потім бачить, як моє лице наливається багрянцем, та починає тихо сміятись. Тільки хід його думок йде трошки неправильним шляхом і він піднімає погляд на дверне вічко.

– Шо «Кітті», берися вже за справу! Раптом він не дуже, і потрібно буде шукати іншого мільйонера, – легковажно відповідає подруга.

А я лякаюсь, що Дем’ян може почути її слова, тому намагаюсь зменшити гучність динаміка й повертаюсь до чоловіка спиною.

– Кітті, нічого я не шукаю! У мене ключів немає! Я додому потрапити не можу.

– А, – запал подруги одразу зменшується. – А Дем’ян поряд?

– Ну, так, – навіть обернулась поглянути на чоловіка, аби переконатись, що він все ще тут.

Стоїть, там само де й хвилину тому, беззвучно сміється.

– Тоді я занята, буду завтра, мене не чіпати, – і кладе слухавку!

– Кітті! Кітті стій! – марно кричу в телефон, бо дзвінок вже завершився. – От дідько! Ну Кітті...

Починаю знов набирати її номер.

– Що вона сказала? – підходить до мене Дем’ян.

– Що занята й кинула слухавку!

– Не сказала, коли повернеться?

– Завтра, – буркаю. – Що за день такий? – вкотре зітхаю.

Взагалі все в моєму житті пішло шкереберть в той день, коли наважилась підлити те прокляте зілля. Тобто вчора зранку! Тепер один день за чотири йде за насиченістю.

– Пішли, – бере мене за руку Дем’ян.

– Куди?

– Додому, – усміхається він.

– Ти вмієш ходити крізь стіни? – підозріло питаю.

– Ні. Але вмію дещо краще, – змовницьки підморгує і йде до ліфту.

– Що?

– Викликати ліфт, – і на підтвердження своїх слів натискає кнопку.