ГЛАВА 17

Дем’ян озирається.

– Без паніки. Сховаємось там, щойно охоронець відійде далі, забіжемо до ліфту й втечемо.

На підтвердження своїх слів він бере один з круглих вішаків-стойок, і переставляє його поближче до ліфту.

Потім ставить мене за стійку, можна подумати, вона може мене сховати, але мовчки спостерігаю за діями чоловіка. А він тим часом прилаштовує корзинку, аби та закривала наші ноги. Далі бере моє та своє пальта, стає притулившись до мене, й тримає одяг перед нами так, щоб здавалось, ніби одежа дійсно висить на вішаку.

Ось чутно, як зупиняється ліфт на нашому поверсі. Відкриваються двері. Моє серце колотить, ніби навіжене.

Дем’ян обережно визирає з-за нашого укриття. Я слідую його прикладу й бачу, як охоронець, світячи ліхтариком на всі боки, обережно просувається до повороту. Якраз проходить двері тієї самої коморки, яка так сильно мене підставила.

Переводжу погляд на Дем’яна. У відблисках світла видно його зосереджений погляд. Стиснуті щелепи. Вольове підборіддя. Міцно зціплені губи. Зараз він не той милий Дем’ян, який зустрічав мене після роботи і годував канапками. Але таким, зосередженим та рішучим, він мені подобається навіть більше. Небо! Про що я думаю у такий напружений момент!

– Зараз, –  пошепки каже Дем’ян, скидає пальта на корзину, хапає її однією рукою, іншою хватає мене за руку, й стрімко кидається до ліфту, двері якого якраз почали закриватись.

В останню мить вставляє ногу між дверцят, відпускає на секунду мене, аби обома руками швидше розсунути напівзачинені двері ліфту. Знов хватає мене за руку й тисне на кнопку закриття дверей.

Наші метушіння за сигналізацією не чутно. І Дем’ян швидко натискає перший поверх.

Щойно ліфт рушає донизу, ми полегшено зітхаємо. Дем’ян притискає мене до себе й починає сміятись.

– Я все уявляю обличчя охоронця, якби він нас спіймав і ми намагались би пояснити, чому шеф фірми-партнера провокує сигналізацію нашого офісу, – я також заражаюсь «смішинкою».

– Знаєш, Орисю, ще ніколи в житті в мене навіть за тиждень не було стільки пригод, скільки з тобою за кілька годин. І мені це неймовірно подобається.

– Я рада, що ти не заперечуєш. Бо якщо чесно, я зараз навіть навпаки, намагалась не встрянути у халепу.

– Ти хочеш сказати, що відправка, м’яко кажучи, не тієї презентації босові, копирсання в особистих речах твоєї колеги і втеча від охоронця – це всього лише квіточки? – він уважно дивиться на мене.

– Ну, по-перше, бос сам винен. Стосовно речей... Знову-таки, навіщо кабінет зачиняти? Тим паче, коли в офісі така справна сигналізація?

– Щоб співробітники не мали змоги викрасти помилково надіслані факси?

– Хіба що, – погоджуюсь.

Ліфт зупиняється на першому поверсі і ми спокійно виходимо.

– От дітки! – махає на нас пальцем охоронець Василь, але усмішка на обличчі сяє яскравіше за будь-який місяць у повні. – Я ж попереджав, щоб до десятої встигли свої пікніки провести.

Останнє вже адресується Дем’янові. Чоловік у відповідь розводить руками в сторони.

– Вибачайте, пане Василю. Але коли поряд така чудова дівчина, забуваєш про все на світі.

Василь сміється, а я заливаюсь червоною фарбою. Зате як приємно, так і хочеться запищати від емоцій, але стримую себе. Як каже Кітті: «Не можна видавати, що компліменти для тебе – щось незвичне. Бо хлопці вирішать, що їм все привиділось, якщо вже більше ніхто не бачить такої краси».

– Йдіть вже, я вас прикрию, – підморгує він нам. – Добраніч, голуб’ята.

– До побачення, пане Василю.

– Гарної ночі!

Ми прощаємось з веселим охоронцем одночасно і йдемо до авто Дем’яна.

– А що ти хотіла зробити? У комірчині? – питає блондинчик, подаючи мені моє пальто.

– Та, сподівалась, може в прибиральниці висять ключі, – відповідаю, просовуючи руки в рукава.

– Це розумно, – промовляє Дем’ян і накидає своє пальто. – Якщо хочеш, можемо повторити спробу завтра вранці. О котрій відключають сигналізацію?

Він підхоплює з підлоги корзинку і притримує мені двері, пропускаючи вперед.

– Ой, та не варто. Навряд чи вони там будуть. Це я так, оскільки ми вже поряд, то вирішила перевірити. Будемо діяти за твоїм планом, а там вже станеться, як мається.

І проходжу в двері.

– Ну дивись.

Ми наближаємось до машини, нас зустрічає Гектор та відчиняє нам дверцята. Цього разу я не кручусь перед авто, вирішуючи, як краще сісти, а залізаю одразу, бо на вулиці надто морозно. Тай потрібно скоріше звідси забратися.

У повній тиші ми досить швидко доїжджаємо додому. Моя голова всю дорогу лежить у Дем’яна на плечі. Його природній запах, тепло та аура сильного чоловіка заспокоюють, і я починаю засинати.

Від затишного напівсну мене будить тихий шепіт красунчика та лагідне посмикування по плечу.

– Орисю, приїхали, прокидайся, або я сам тебе понесу, – дражниться. – Навіть якщо ліфт знов не працюватиме.

– Встаю я вже, встаю. Не треба тут брудного шантажу.

– Я взагалі-то чистий! – жартома обурюється чоловік та вилазить з машини.

– Ти – цілком можливо, а от твій шантаж – точно ні!

Він подає мені руку, і щойно я також виходжу з авто, Гектор зачиняє дверцята.

– Дякую, Гекторе. Я скоро повернусь, – звертається Дем’ян до свого водія.

– На добраніч, Гекторе! – а це вже я.

– На добраніч, пані Орисю, – усміхається чоловік, киває нам і йде на своє водійське місце.

– Я радий, що ти так швидко до нього звикла, – промовляє Дем’ян, коли ми рушаємо в сторону вхідних дверей.

Моє обличчя вкриває рум’янець. А й справді, друга поїздка, а я вже вітаюсь з його водієм.

– Це все тому, що я сьогодні «винервувала» всю свою норму на день, і на Гектора з автомобілем просто не залишилось вільних нервових клітин.

– О-о, он воно як. Але я йому цього казати не буду, – підморгує красунчик.

– Так, не треба. Нехай вважає, що це завдяки його харизмі, – поважно киваю.