ГЛАВА 16-2

– Ага, саме ту...

– Треба її дістати, – мій красень першим рушає у бік кабінету боса.

Ми підходимо, я смикаю двері. Зачинено. Мене охоплює хвиля відчаю. Дідько! Дідько! Дідько!

– Небо, що зі мною тепер буде? Він же мене просто на шматки розірве перед всіма, – хапаюсь за голову. – А ті гадюки оплюють отрутою й задушять.

Дем’ян мене обіймає.

– Орисю, все буде добре, чуєш? Зараз щось вигадаємо, – він заспокійливо гладить мене по спині. – В когось ще мають бути ключі від його кабінету. Можливо, в його секретарші? Ти з нею в гарних відносинах?

Я згадую Анжелу, уявляю, як прошу її прикрити мене перед шефом та врятувати... І мене аж пересмикує! Ні, не від того, щоб попросити про поміч, а від того, наскільки чітко уявляю її кровожерливий вираз обличчя, щойно промовлю своє прохання! Особливо після сьогодні! Та вона з радістю спалить мене на вогнищі. Ще й на попелі станцює!

– Судячи з твого виразу обличчя, ви не найближчі подруги, – промовляє Дем’ян.

Я вже підмічала, наскільки він уважний та спостережливий?

– Аж ніяк. Вона найліпша подруга тих двох, що приходили вчора на ковзанку. Дивно, що не була з ними...

– Зрозумів. Де її стіл, гайда подивимось, раптом ключі у неї лежать?

– Та я не думаю... Але була не була.

І я веду Дем’яна до столу Анжели.

Зупиняємось перед ним та так і стоїмо витріщившись.

– Я ніколи такого не робила... – промовляю тихенько.

– Не шукала ключів? – питає Дем’ян, вмикаючи ліхтарик на телефоні. Світла, яке дає моя лампа, не достатньо, щоб й на столі Анжели було все добре видно.

– Та ні, якраз ключі я досить часто гублю чи забуваю. А от по чужих столах не нишпорю.

Дем’ян, який якраз починає обходити стіл, завмирає і з веселим докором дивиться на мене.

– А у мене, гадаєш, хобі лазити по чужих столах?

– А, ой, так. Тобто ні. Просто... Ти так впевнено рухаєшся... – небо! Що я мелю? Орисю, краще замовкни або про погоду скажи. Ти ж пам’ятаєш це чудове правило, якого дідька ти зараз несеш?

Дем’ян стоїть, дивиться на мене, а плечі здригаються від беззвучного сміху.

– Так, все. Досить. Гайда до справи краще, –  не витримую я та підходжу до шухлядок Анжели.

Так само рішуче присідаю навпочіпки... І завмираю. Поряд тихенько опускається Дем’ян. А я дивлюсь на шухлядку, розумію, що нічого поганого в тому, щоб її відкрити, немає. Я ж лише ключі подивлюсь, і все. Більше нічого розглядати не буду!

– Бу! – каже Дем’ян на вухо.

Від несподіванки смикаюсь і ледь не верещу. Дем’ян, сміючись, притримує за плечі, аби не впала.

– Якщо всю ніч витріщатись на тумбочку, ключі швидше не знайдуться, – промовляє цей веселун та висуває верхній ящичок.

– Ну тебе. У мене, можливо, тут посвята в злодійки відбувається, а ти так лякаєш.

– Чого це в злодійки. Ми лише позичимо на хвилинку ключі, а потім повернемо все на місце. Нічого чужого брати не будемо.

Логіка в його словах є. Шедеври, які виплюнув факс, належать нам, а більше ми нічого брати не збираємось.

– І як ти можеш залишатись спокійним в такій ситуації? – цікавлюсь.

– Просто не хочу, аби в тебе були проблеми через наші дурощі, – він зачиняє шухлядку та висуває наступну.

А я дивлюсь на неймовірного чоловіка поряд із собою. І знову це відчуття тепла, яке дарує його турбота. Вона окутує від маківки до п’яток, від чого стає так затишно та спокійно. Як же пощастить його майбутній дружині...

– А це вже цікаво, – слова Дем’яна відволікають від думок.

Він дістає з ящика якусь папку.

– Що це? – з інтересом розглядаю примітки на головному аркуші, де перераховані компанії.

– Я не впевнений, але здається, твій бос займається промисловим шпіонажем, – Дем’ян хмурніє, брови зводить на переніссі й зосереджено гортає папку.

– Ти це зрозумів з назв компаній на початку?

– Тут зібрано купу інформації про ваші компанії-конкуренти, – робить кілька фото.

– А хіба ти зараз не займаєшся промисловим шпіонажем?

– Але ж ти нікому не скажеш, – підморгує мені та ховає папку на місце. – І про мої здогадки не кажи. Це поки що не більше, аніж пусті слова. Я спочатку маю сам переконатись у всьому. Добре?

Киваю. Мені яке діло до їхніх акулячих боїв.

– Там є і твоя фірма? – пронизує здогадка.

– Ні, ми партнери. Але якщо він дійсно замішаний в чомусь нелегальному, то за собою може потопити й мене. Тому ніхто не повинен дізнатись, поки я все не з’ясую.

– Навіть якби й дуже хотіла, як ти собі це уявляєш? Олексію Дмитровичу, я випадково відправила вам на факс карикатуру на вас, і тому разом з Дем’яном зазирнула у стіл Анжели. І там ми дізнались, що ви промисловий шпигун.

Дем’ян тихенько сміється і цілує мене у щічку.

– Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно мене врятувала щойно, – промовляє.

– Тим, що не хочу зізнаватись шефові в карикатурах?

– Тим, що відправила їх йому, – усміхається у відповідь. – Гайда шукати далі.

Він задвигає другу шухлядку й відкриває третю. Але й там ключів немає. На столі, і в шафці за столом також. Але стоїть сумочка. Яку Анжела, схоже, забулась, коли так стрімко тікала, небо-зна-що нафантазувавши собі.

Ми з Дем’яном переглядаємось, знову дивимось на сумочку.

– Ризикнемо? 

– Гадаю, вибору немає.

Технічно, вибір є. Але мені подобається, що Дем’ян навіть не розглядає можливість здатися, щоб завтра я вже сам-на-сам розбиралася з шефом...

Він бере сумку, я відкриваю її і зазираю в середину. Дем’ян підсвічує ліхтариком. Окрім косметички та ще купи речей для краси, нічого цікавого.

В боковій кишені лише диктофон. Що дивно, враховуючи, що зараз кожен телефон має непоганий мікрофон. Анжела так взагалі хизувалась останньою моделлю. З іншого боку, це підтверджує здогадки Дем’яна.

Дивлюсь на чоловіка, але він ніяк не коментує нашу знахідку. Тож ми мовчки повертаємо все на місця.