ГЛАВА 16

Дем’ян відхиляється назад, підморгує та каже:

– То що, до роботи, все інше потім? – ще й усміхається так завзято.

Далі починається робота, хоча з Дем’яном вона не здається такою вже й важкою, навіть не дивлячись на пізню годину.

Не впевнена, хто перший вигадує зробити карикатуру на боса. Але ідея нам обом дуже подобається і тепер, сміючись, ми на кожному слайді починаємо вимальовувати, забираючи одне в одного мишку, шарж на боса з якоюсь його реплікою. Коло – це голова, на ній ріжки та хижі зуби, як вирізають на гарбузі на Гелоуін.

– О, а тут він на себе дуже схожий, – кажу, щойно Дем’ян домальовує ліве око, яке вийшло більшим за праве.

– І коли ж це твого шефа так перекосило? – весело питає Дем’ян, дописуючи «Я є шеф».

– Коли я його випадково на сходах закрила і не змогла випустити, – зізнаюсь хіхікаючи.

Хоча це зараз мені смішно, а тоді я ой як перехвилювалась, думала, що все, тепер точно звільнить.

– Це як? – Дем’ян переводить погляд на мене в очікуванні чергової надзвичайної історії про мої пригоди.

Навіть сідає зручніше і тягне до рота одну з канапок, що залишились. Мені також пропонує, та мої кити вже ситі і позасинали.

– Ой, тут зі сходами таку дурню зробили. Типу задля безпеки, але на випадок пожежі, горіти мені тут яскраво.

– Чому?

– Бо двері відчинити можна лише відбитком пальця.

– А у тебе не зняли?

– Та зняли, але я забулась, з якого пальця.

О, обличчя Дем’яна потрібно бачити! Він наче задоволений кіт передсмакує мою розповідь! Аж очі загоряються. Я й продовжую, не змушуючи чекати:

– Того разу стою, намагаюсь відчинити, аж раптом бачу з іншого боку скла шефа! Я нумо квапитись, пробувати усі по черзі, – я навіть для наочності дійсно починаю показувати, як прикладала кожен палець, але воно не спрацьовувало. – Через це шеф не міг вийти, бо щось там заклинило, а я панікувала. Загалом, просто суцільний безлад почався.

Дем’ян перехоплює мою руку і починає гладити кожен пальчик по черзі.

– І цей також пробувала? – він гладить вказівний.

– Та-ак, – я збиваюсь з пантелику від його дій... Та й слів також.

А Дем’ян тим часом його цілує, дивлячись на мене. Потім бере мізинчик та пророблює все те саме.

Мене кидає в жар, і б’юся об заклад, я вже червона немов томат. Застигаю, не знаючи, як себе поводити. Що робити?

А Дем’ян тим часом цілує руку. І продовжує при цьому спокусливо дивитись на мене.

В цей момент я усвідомлюю, що мені подобається те, що він робить. Тепер мене розриває від бажання, аби він продовжував, та паніки через нерозуміння, що робити і як реагувати, і взагалі до чого це все?

Дем’ян цілує внутрішню сторону долоні та відпускає мою руку, промовляючи:

– Я тобі відправив останню свою презентацію. Можеш подивитись, – при цьому усміхається, очевидно задоволений справленим ефектом.

Вкотре спантеличена, я повільно беру телефон. Дійсно, в месенджері вже є файли. Так, повернення до роботи – це те, що мені зараз потрібно, аби зібрати думки до купи.

Завантажую документи собі на телефон. Нема дурних зберігати данні чужої фірми на робочому компі.

– Таким був ще мій перший звіт, який здала тиждень тому, – розчаровано видихаю та відкладаю телефон у бік.

Беру мишку, розвертаю монітор зручніше до себе та починаю творити черговий шарж на боса з палицями-ніжками, руками і ззаду хвостиком. Все, що завгодно, аби відволіктись від спокусливих дій Дем’яна і думок, які ці дії пробудили.

– І його не прийняли? – здивовано уточнює красунчик.

Махаю головою, піджавши губи.

– Ого, – протягує Дем’ян і відволікається на мої замальовки: – Нумо ще так, – він забирає мишку і додає пекельний вогонь та корону на голові.

– Я думаю об’єднати ось ці дві статті, а також ці три, – вказую у себе на телефоні.

– Це чудова ідея! Якщо Олексію щось не сподобається, тоді він нічого не тямить, – підбадьорює мене Дем’ян, продовжуючи розважатись з «портретом» мого боса.

– Це вже точно. Головне, щоб стрілки на мене не переводив, – відповідаю і доповнюю шедевр Дем’яна написом «Я король цього пекла, і мені не подобається його дизайн!».

Ми заходимось сміхом.

«В хорошій компанії і нудна презентація робиться краще» – вислів не моєї бабці, а вже мій, власний, з власного досвіду.

– Якщо що, на корпоративі я йому все висловлю, – обіцяє чоловік.

– То ти будеш там? – дивуюсь.

– Звичайно, – усміхається він. – Може навіть не сам, – підморгує.

Я червонію та відвертаюсь до комп’ютера.

– Гайда вже покінчимо з цим і підемо з цього страшного місця, – лепечу.

– Тільки збережи цей файл. На згадку, – пропонує він.

– І не збиралась видаляти. Там такі шедеври. Звільнюсь, залюбки їх йому факсом відправлю! – сміюсь у відповідь.

– Домовились.

На щастя, переробка звіту не займає багато часу.

– І-і готово! – радісно вигукую та відправляю шефові на факс.

На екрані з’являється діалогове вікно, і я усвідомлюю страшне: що випадково відправила не ту презентацію!

– О ні-ні-ні! – кричу й намагаюсь скасувати, але з кабінету шефа лунає звук папера, що друкується. Від розпачу підскакую на ноги, тільки не знаю, навіщо.

– Що трапилось? – слідом за мною підривається Дем’ян.

– Я випадково відправила факсом не ту презентацію... – пригнічено кажу, спостерігаючи крізь скло, як факс «випльовує» наші з Дем’яном шедеври...

– Невже...? – шоковано питає блондин і також повертає голову у бік машини, яка, ніби знущаючись над нами, повільно видає один наш шедевр за іншим...